Наші язики дісталися до них першими: до витворів, які не досить швидко бігали, а ще ті хоробрі, але дурні, які лишилися, щоб прийняти бій. Ми їх молотили, били головами в стіну, а декілька нас зупинилося (тут я постарався чуттєво дистанціюватися), щоб вгризтися в них зубами, проковтнути їхню зброю, заглушити їхні крики й лишити їх загризеними, з широко розкритими ротами.
На сходах у кінці коридору сталася тиснява, і вартові знову почали стріляти. Крізь нас пройшла друга завіса куль, нас пронизав глибинний біль, але ми, розмахуючи язиками, бігли далі.
Кілька витворів утекло через люк. Іншим пощастило менше, і коли вони перестали кричати, ми відкинули їхні тіла подалі від сходів. Я відчув, що двоє моїх порожняків загинуло, їхні сигнали зникли з моєї свідомості, зв’язок було втрачено. А потім у коридорі стало чисто.
— Зараз! — скомандував я Еммі; вимовляти якісь складніші фрази я тієї миті був просто не здатен.
— Зараз! — прокричала Емма решті нашої групи. — Сюди!
Я вивів свого порожняка в коридор, міцно тримаючись за його шию, щоб не злетітити. Слідом за нами Емма вела інших, освітлюючи полум’яними руками дорогу в диму. Разом ми припустили коридором: попереду — мій батальйон порожняків, позаду — армія дивних. Першими йшли найсильніші й найхоробріші: Емма, Бронвін та Г’ю, далі — імбрини й буркотливий Перплексус, який наполіг на тому, щоб забрати з собою свою важку «Мапу днів». А замикали наші ряди найменші діти, найнесміливіші й поранені.
У коридорі тхнуло порохом і кров’ю.
— Не дивіться! — почув я голос Бронвін, коли ми проминали трупи витворів.
На бігу я їх полічив: п’ятеро, шестеро, семеро на двох моїх загиблих порожняків. Їхня кількість давала надію. Але скільки витворів тут було загалом? Сорок, п’ятдесят?
Я боявся, що їх забагато, щоб ми могли їх убити, і тих із наших, хто потребував захисту, забагато теж, тож, коли ми вийдемо з-під землі, станемо легкою мішенню: нас оточать і захоплять. Мені потрібно було вбити якнайбільше витворів, поки вони не вийшли на відкриту місцевість і цей бій стане для нас програшним.
Моя свідомість знову перемістилася до порожняків. Перший з них, піднявшись ґвинтовими сходами, виліз крізь люк, потім різкий біль, порожнеча.
Він потрапив у засідку.
Наступного, що поліз у люк, я змусив прикритися тілом мертвого як щитом. Під градом куль він прокладав собі шлях у кімнату, поки решта порожняків вистрибували з люка. Мені потрібно було швидко витіснити витворів, відігнати їх від дивних, що лежали на лікарняних ліжках. Кількома ударами язиків ми вбили найближчих, а решта просто втекли.
Коли ми, дивні, вилазили через люк, я відправив за ними навздогін своїх порожняків. Тепер нас було так багато, так багато рук, що від’єднати своїх прикутих до ліжок братів і сестер од висмоктувачів душ було легко. Ми розділилися й швидко все зробили. Що ж до божевільного в кайданах і малого, якого ми запхали в комірчину, то тут їм було безпечніше, ніж разом з нами. А ми повернемось.
Тим часом мої порожняки гнали витворів до виходу з будівлі, а ті втікали й наосліп відстрілювались. Хапаючи їх за п’яти язиками, ми зуміли двох-трьох повалити на землю, і там, коли до них підбігли мої порожняки, вони зустріли свій швидкий, проте жахливий кінець.
Один витвір сховався за стійкою й заходився ладнати до вибуху бомбу. Та порожняк видер його звідти й, згрібши в оберемок, поволік витвора разом із бомбою в сусідню кімнату. За кілька секунд пролунав вибух. І ще один порожняк згас у моїй свідомості.
Витвори порозбігалися в різні боки, більш ніж половина з них утекли, пірнаючи у вікна й бічні двері. Ми їх потроху втрачали; перевага в бою вже була не на нашому боці. Ми повід’єднували всіх дивних, що лежали в ліжках, і рушили наздоганяти моїх порожняків, яких тепер лишалося семеро, плюс той, на якому їхав я.
Так ми опинилися біля виходу, в кімнаті зі страхітливими інструментами. І тут перед нами постав вибір. Я звернувся із запитанням до тих, хто був до мене найближче, — Емми, пані Сапсан, Єноха, Бронвін.
— Використаємо порожніх як прикриття й побіжимо до вежі? — спитав я. Кількість порожняків у підконтрольному мені арсеналі зменшилася, тож тепер я міг трохи говорити своєю звичною мовою. — Чи б’ємося далі?
На диво, вони всі погодилися.
— Нам не можна зараз зупинятися, — витираючи з рук кров, сказав Єнох.
— Якщо зупинимось, вони полюватимуть на нас усе життя, — додала Бронвін.
— Ні, ми не будемо на вас полювати, — озвався поранений витвір, що скулився на підлозі неподалік. — Ми підпишемо мирову!
— Це ми вже проходили в тисяча дев’ятсот сорок п’ятому, — сказала йому пані Сапсан. — Вона не варта була туалетного паперу, на якому її було написано. Діти, ми повинні битися далі. Це така нагода, якої більше може й не бути.
Емма здійняла руку, що яскраво палахкотіла вогнем.
— Давайте спалимо цей табір упень.
