Біографія випадкового чуда полностью

— Слухай, а хто тебе так по-ідіотськи охрестив? Це ж треба таке ім’я урвати — Теофіл Кролик!

— Не твоє засране діло, — відповідав Теофіл Кролик.

Висловлювався професор завжди дуже грубо, але ніколи не вживав російських матюків, бо вважав, що цю лексику скомпрометував голодний пролетаріат. А пролетаріат Кролик ненавидів найдужче з усіх людей. Лєну, наприклад, він називав «нещасне дитя пролетаріату», але Лєна особливо не засмучувалась, бо не зовсім розуміла, що це означає.

— Ти ніколи не зрозумієш суті речей, — якось навіть співчутливо казав Лєні Теофіл Кролик, — тобі не дано за фактом народження, в тебе мозок не має потрібних звивин. Будеш усе життя мучитися, бідолаха, і так нічого й не зрозумієш.

— А що ВИ зрозуміли, пане Кролик? — питала Лєна.

— Те, що я зрозумів, тобі, викидень пролетаріату, зрозуміти не дано. Ти навіть слів таких не знаєш.

Тоді на Лєнин захист приходили інші працівники науки і культури: Міла — «акторка погорілого театру», яка колись двічі знімалася в кіно, а тепер продавала скляний посуд «а ля богемський кришталь», а також її коханець Штик, котрий уже багато років писав роман про чудесну країну ховрашків, але Лєна чула від нього лише поеми Пушкіна.

Міла мала неспростовний козир у боротьбі з Теофілом Кроликом — вона колись була його студенткою. Крім того, вона всюди мала своїх інформаторів і за лічені секунди могла дізнатися про людину все, що тільки можна хотіти про неї знати. Увечері, коли професор пакував свої неспродані головні убори назад у ящики, Міла казала:

— А це правда, пане Кролик, що ви самі себе так назвали?

— Не твоє засране діло, — коротко та ясно відповідав Кролик.

— Чим же вам прізвище Непришийкобиліхвіст не сподобалося?

Теофіл Кролик горбився ще дужче, його від природи смагляве лице набувало темно-фіолетового відтінку.

— Не ім’я красить людину, — бурмотів він у відповідь, — але тобі цього не зрозуміти. Інакше ти не трусила б голими цицьками перед об’єктивами кінокамер.

Міла двічі знімалася в кіно і обидва рази — в еротичних сценах. Міла, навпаки, цим пишалася.

— Та якби не мої груди, — казала вона, — ми би досі при совєтах жили! Я зробила революцію в кіно! Там до мене лише про совість і обов’язок перед партією говорили! Але кому я це все розказую — ви, пане Теофіле, і не цілувалися ніколи!

Якось вона принесла на базар свій старий зошит із лекціями Теофіла Кролика і влаштувала йому публічну екзекуцію. Із професором ледве не стався серцевий напад. Міла вилізла на свій стелаж із «кришталем» і почала вголос зачитувати уривки з давніх Кроликових лекцій:

— «23 квітня 1616 року, — читала вона, — помер англійський письменник Вільям Шекспір. Того ж таки 23 квітня 1616 року помер іспанський письменник Мігель де Сервантес Сааведра. І — ви зараз неабияк здивуєтесь! — того ж таки дня і року, 23 квітня 1616 року, помер перуанський письменник Гарсіласо де ла Вега. На основі вказаних фактів, між іншим, я роблю висновок, що всі троє насправді були однією і тією ж особою».

Базар вибухав реготом. Міла робила промовисту паузу і питала в Кролика:

— Шановний пане професор, повідайте, будь ласка, не менш шанованій публіці, на основі ЯКИХ ТАКИХ ФАКТІВ ви зробили цей геніальний висновок?!

— Я можу пояснити, — лепетав професор, але його ніхто не слухав.

— Із вашого дозволу, я продовжу, — казала Міла. — Тут, у цьому зошиті, стільки всього цікавого! Я сама поражаюсь! Особливо мені подобається пасаж про чудовиськ.

Натовп знуджених продавців обступив Мілу, ніби вона задурно роздавала ковбасу.

— У своїй лекції номер п’ять, — продовжувала вона, — ви, пане Теофіл Кролик, стверджуєте, що чудовиська — це, цитую, «помилки природи. Природа помиляється і виділяє якійсь істоті забагато або замало матерії. Коли забагато, то лошатко, наприклад, народжується двоголовим. Коли замало, то немовля, наприклад, народжується без ніг і рук. У цьому випадку батьки химерної істоти нормальні». Я все правильно тут ізложила, пане професор?

Пан професор виймав зі свого дерматинового дипломата пляшку горілки і цмулив її просто з горла. Міла розцінювала це як ствердну відповідь.