Лєна поміркувала і вирішила спочатку якось дати про себе знати, привернути увагу громадськості. На масштабну рекламну кампанію вона, звичайно, грошей не мала, тому пішла безкоштовним шляхом. Помістила в місцеву газету оголошення.
Звучало воно, можливо, трохи неправдоподібно, зате інтригуюче. Клієнта треба заінтригувати, так пізніше стверджувала Лєна. Усі великі люди починали з малого, а я відразу з великого:
— Ти хоч сама в чудеса віриш? — сміялася Василина з Лєниного оголошення.
— Звичайно, вірю! — брехала та. — Все, що стається, а ми не розуміємо, як воно стається, — це чудо!
— Зі мною тільки обломи ставалися, і я не розумію як. Виходить, обламуватись — це чудеса бачити?
— Можна й так сказати. Але треба дивитися на проблему ширше, Василино. Все, що відбувається в нашій країні, — це чудо. Ніхто нічого не розуміє.
— Тобі б на радіо діджеєм працювати, мелеш що попало.
— Пробувала, не беруть. Кажуть, голос писклявий.
Як саме працюватиме бізнес, Лєна поки що не знала, але сподівалася, що по ходу зорієнтується. Головне — клієнта привабити, заінтригувати його, а потім, уже із заінтригованого, гроші збирати.
«Мені багато не треба було, — писала Лєна у щоденнику під заголовком «Як займатися бізнесом чесно». — Я вирішила брати за одну послугу десять гривень. Це, щоб ви собі уявляли, один день прохарчуватися, так, скромненько. Отже, виходило на день по чуду — і маю що їсти. План у мене був простий, а все просте завжди спрацьовує. Головне, щоб перший клієнт клюнув, а там піде як по маслу».
Проте клієнт усе ніяк не клював.
Через тиждень Лєна знову помістила оголошення в газету, і через два теж, і через три. Чомусь ніхто на Лєнині чудеса не вівся. Народ уже зовсім віру втратив, нарікала вона.
Двістікілограмовий голос Лєниної совісті — Василина — наполягала на своєму:
— От не розумію, чому ти не можеш заробляти на життя так само, як і решта людей, — власною працею?
— А хіба творити чудеса — це не праця?! Ти тільки уяви, який це труд тяжкий!
— Чудеса святі творять, ангели, архангели, а ти куди лізеш?
Василині легко було говорити, вона мала талант. Її залишали в університеті вчити студентів метання, вже навіть контракт підписаний лежав у шухляді.
Лєна казала:
— Мусять бути й такі, Василинко, як я. Я хоч і не свята, не ангел, але на свої скромні чудеса теж здатна, не сумнівайся. Просто, бачиш, ніхто чомусь поки що їх не замовляє, а безкоштовно — я що, дурна, надриватися?!
І цієї миті нарешті задзвонив телефон. Лєна спершу навіть не зрозуміла, що це дзвонить новий мобільник, який вона навмисно купила, щоб відповідати на замовлення чудес.
Він дзвонив і дзвонив. Лєна перекладала телефон із руки в руку, як печену картоплину.
— Ну, чого сциш?! Бери трубку!
— А якщо це міліція?
— Нема їй чого робити! Он скільки маніяків у місті розвелось!
— А якщо це маніяк?
— По телефону не заріже.
Лєна приклала мобільник до вуха і ледве чутно пробелькотіла «алло».
По той бік трохи помовчали. Засопіли. Тоді чоловічий голос заговорив:
— Добрий день, я за оголошенням.
— Так, я слухаю, — трохи бадьоріше сказала Лєна, хоча сподівалася, що першою звернеться все-таки жінка. Жінки швидше мали б вестися на такі оголошення.
Чоловічий голос продовжив:
— А що ви конкретно робите?
— В оголошенні все сказано. Чудеса.
— Це якась секта релігійна?
— Ніяка це не секта! Я сама по собі.
— А.
Чоловік мовчав. Лєна защебетала, ніби молоко на базарі продає:
— Беру недорого. Ви ніде дешевше не знайдете. Десять гривень за чудо.
— А що ви можете конкретно?
— Усе.
— Літати можете?
— Літати? — тут Лєна дещо завагалась. — Щоб злетіти, людині потрібна грудна клітка об’ємом шість метрів кубічних.
— А я от бачив недавно.
— Що бачили?
— Чудо.
— Яке?
Чоловік випалив:
— Я хочу сто гривень.
— Що?!
— Сто гривень, і я вам все розкажу.
— Смієтеся?! — Лєну аж затрусило від такого нахабства. — Це я чуда продаю, а не ви!
— Як хочете, — і чоловік обірвав розмову.
Після цього Лєна три дні приходила до тями. Казала: «Це ж треба таке нахабство мати, я бізнес започаткувала, а на мені вже хтось інший заробити хоче! І не скількись там копійок, а цілих сто гривень! Я на ці гроші цілий місяць живу».
Третього дня не витримала і віддзвонила аноніму. Той миттєво взяв слухавку.
Лєна сказала йому:
— Я згодна. Але в мене тільки вісімдесят.
— Нехай буде. Приходьте до мене в лікарню, все розкажу.
— А ви чого в лікарні?
— Нічого серйозного, печінка барахлить. Але в парк вийти можу, тут парк біля лікарні є, давайте там завтра о дванадцятій. Будівельників, 12.
Лєна добре знала цю вулицю з часів свого партизанського минулого. І знала, зокрема, Будівельників, 12. Це був обласний наркологічний диспансер.
— Нікуди я не піду! Наркоман нещасний!
Чоловік заспокоїв Лєну:
— Ніякий я не наркоман, так, випив чуть забагато. Але те, що я бачив, я бачив. Гроші по факту візьму. Мені брехати немає чого.
