В обласному наркологічному диспансері загоювали свої душевні рани зламані тяжким десятиліттям чоловіки. Тут завжди тихо і затишно. Наркодиспансер мав великий, обнесений мурованою огорожею старий парк, а сама будівля колись належала родині багатих місцевих євреїв. Алкоголікам і любителям саморобного дурману тут було добре.
Лєнин батько часто казав: «Не суди, і тебе не судитимуть». Деколи він також казав: «Усі ми рано чи пізно там опинимося», — і так він натякав не на цвинтар, як хтось міг би подумати, а саме на наркодиспансер. Багато його знайомих перейшло через ці забілені вапном стіни. Лікування від алкогольної залежності у рідкісних випадках закінчувалось успіхом, але от полежати там, відпочити хотіли всі. Всі туди рвалися. Тому в наркодиспансер на стаціонарне лікування брали лише за великим блатом.
Був сонячний літній ранок. На контрольно-пропускному пункті Лєну зупинив дебелий охоронець:
— Куди?
— У мене родич тут… відпочиває.
— Це не курорт!
— Вибачте, — сказала Лєна, — я розумію, лікується.
— Проходь, тільки дивися мені — ніякого алкоголю! Як побачу!..
У парку бродили пацієнти, кожен своєю стежкою. Дивилися в землю, мали чорні скорботні лиця. На поламаній лавці сидів давній Лєнин знайомий, колишній професор літератури Теофіл Кролик.
— Пане Кролик??? — здивовано вигукнула Лєна. — Що ви тут робите?!
Професор підвів свої невидющі очі.
— Я так і думав, що тільки ти могла таке дебільне оголошення придумати. Гроші принесла?
— То це ви дзвонили?! — Лєна присіла до нього на лавку, і лавка мало не перекинулась.
— Що ти все ламаєш, жертва комуністичного терору! Спокійно сісти не можеш?!
— Але це ж треба! — не могла вгамуватися Лєна. — Який збіг!
Теофіл Кролик сховав тремтячі руки в кишені свого незмінного чорного плаща. Схуд іще більше, взагалі був схожий на привида.
— А ви як сюди попали, пане Кролик?
— Не твоє засране діло. Принесла щось випити?
— Тут не можна!
Кролик сплюнув у зелену траву чорною слиною і закурив.
— Ну, і що сталося, пане Кролик?
— Я без грошей нічого не скажу.
— Ось гроші, — Лєна показала йому потерті купюри в потертому гаманці. — Дам по факту.
— Хіба тобі можна вірити? Ти ж совісті не маєш і навіть не знаєш, що це таке. Авантюристка. Чудеса вона творить!
Вони трохи помовчали, і врешті Лєна віддала професору свої вісімдесят гривень. Той безсоромно їх забрав. При цьому кивнув на інших пацієнтів:
— Жодного інтелігента, одне бидло тут засіло, ні з ким словом перекинутись.
— Ну, і що ви бачили? — підганяла Лєна.
Кролик поважно сказав:
— Я чудо бачив.
— Це я вже чула.
— Не перебивай мене! Сиди тихо і слухай. Два дні тому я повернувся ввечері додому, після роботи, я тепер на базарі книжки продаю, і закрився від своїх домашніх іродів у кімнаті…
Теофіл Кролик завжди висловлювався дуже грубо і називав свою дружину, нещасну, скоріш за все, жінку, і двох синів іродами.
Того вечора він нишком пробрався у свою кімнату, яка, між іншим, зачинялася на ключ. Дружина Теофіла Кролика у цей час дивилася у вітальні телевізор і наминала улюблений додаток до вечері — кавалок батона з кавалком вареної ковбаси, згори ложка майонезу. Кролик сів за свій колись робочий стіл, завалений книжками і паперами. Вийняв із нижньої шухляди пляшку заниканої на чорний день горілки. Надпив просто з горла. Але горілка виявилася розведеним спиртом і без закуски ставала в горлі. Тому Кролик так само нишком, скрадаючись, пробрався на кухню, щоб набрати квашених огірків. Вийняв із холодильника трилітровий бутель, який передали жінчині батьки з села. Пропхав руку всередину, вже було намацав перший огірок, аж раптом на кухню фурією влетіла Кроликова дружина. Професор злякано глянув на неї, далі тримаючи руку по лікоть у бутлі.
— Що ти робиш? — із погрозою в голосі спитала дружина.
— Хочу щось з’їсти, не бачиш?
— Огірками не наїсися.
— Наїмся.
— Лиши огірки!
— Тобі огірків шкода?
Дружина, не довго думаючи, кинулася виривати бутель із тремтячих Кроликових рук.
— Вступися, жінко! Що ти робиш?!
— Алкоголік! — кричала дружина. — Алкоголік! Лиши огірки!
Кролик змучено сів на табуретку. З руки скрапував огірковий розсіл. Дружина стояла навпроти нього, обхопивши руками врятований бутель.
— Подивися на себе, пияку! Ти кожного дня попиваєш там у себе в кімнаті! Думаєш, я не знаю? На що ти перетворився! Подивися на себе!
— А ти подивись на себе, — спокійно відповів Кролик.
— На себе? Що ти хочеш цим сказати?
— Що хотів, то вже сказав.
Дружина мовчки відставила бутель на стіл. Очі швидко затікали сльозами, Кролик бачив цей нехитрий процес мільйон разів і вже давно не мав до нього співчуття.
— Що ти хочеш цим сказати? Га? Що я товста?
— А хіба нє? Ти цілими днями сидиш на дивані й жереш ковбасу з майонезом.
— Чого це цілими днями? — Дружина плакала, а Кролик був спокійний.
— Я все роблю, щоб тобі було добре, прибираю за тобою, обпираю тебе, народила тобі двох дітей…
— Діти такі самі, як ти, іроди, ліниві й безголові…
— Як ти можеш так казати?!
— Кажу, як є.
Дружина бурмотіла: «Ненавиджу тебе, ненавиджу тебе». Кролик підхопив чорний плащ і, виходячи з дому, сказав:
