Користуючись своєю раптовою популярністю, Лєна активно взялася за агітацію населення. Вона цілими днями стояла на центральній площі Сан-Франциско, біля ратуші, і переконувала людей не бути байдужими і заступитися за права братів наших менших. Із собою вона носила велику картонну таблицю «Правила життя з тваринами». Ось як це виглядало:
Правило 1. Не викидайте своїх домашніх тварин на вулицю.
Правило 2. Якщо ви не впевнені, чи викинете їх, чи ні, не беріть узагалі. Купіть собі кактус.
Правило 3. Якщо ви таки хочете мати домашню тварину, візьміть її з вулиці. Вона чекає на вас і любитиме вас за вашу милість у сто разів більше. А що вам іще, крім любові, від тварини потрібно?
Правило 4. Якщо ви бачите, що хтось знущається з тварин, дайте негіднику здачі. Він нічого вам не зробить, бо з тварин знущаються тільки великі боягузи.
Схожих правил Лєна наскладала сотні. Найвідоміше звучить так: не думайте, що сказати «привіт» мудріше, ніж сказати «гав».
Мешканці Сан-Франциско переважно співчували Лєні, слухали її, погоджувалися, що треба щось робити. Іноді, однак, виникали й суперечки. Багатьох Лєнина присутність на центральній площі дратувала. Таких людей дратує взагалі-то багато що, майже все, але їм важливо мати живий об’єкт дратування. Із другого боку, дуже ймовірно, що міське житлово-комунальне господарство, яке займалося виловом бездомних тварин і отримувало за це немалі гроші, розпочало проти Лєни масштабну антикампанію. Боялося втратити роботу.
Приходили, наприклад, худі дідки в кашкетах, деколи навіть у вишитих сорочках, і казали Лєні:
— Навіщо ти тут, дитино, блазнюєш? Немає тобі більше чим зайнятися? Україна потопає, скоро такої держави на мапі не буде, комуністи знову в парламент пройшли, а тобі пси в голові.
Або, скажімо, жіночки бальзаківського віку, зазвичай блондинки, з червоними коралями на шиї, у чорних чобітках на високих тонких підборах, приходили й казали Лєні:
— Як вам не соромно! В Україні стільки дітей живе на вулиці, під мостами, не мають що їсти, нюхають клей, а ви за псів переживаєте?! Спочатку люди повинні жити гідно, а вже потім тварини.
Лєна ненавиділа, коли хтось використовував дітей як аргумент. Вона відповідала:
— В Україні переживання на всіх вистачить. Давайте так: я переживатиму псами, а ви — дітьми.
Ані дідків у кашкетах, ані жіночок у коралях така відповідь не задовольняла, і вони ще довго тинялися довкола Лєни і її картонних таблиць, вигадуючи все нові аргументи власної правоти. Врешті Лєна не витримувала і кричала їм:
— Що ви з мене хочете? Ідіть своєю дорогою! Ідіть щось робіть! Захищайте те, що, ви думаєте, треба захищати, а не воюйте з людьми, які захищають щось своє! Ну, байдуже мені до держави! Байдуже до дітей! Одних псів і котів люблю. Маю на це право.
Тут, звичайно, Лєна блефувала, бо насправді їй не було байдуже до держави і дітей. Але, казала вона пізніше, неможливо захистити все водночас. Треба починати захищати з малого. І коли мале буде захищене, то може так статися, що захищати велике не доведеться, бо вже ніхто на нього не нападатиме.
Гицлі — їх у команді міського житлово-комунального підприємства працювало близько десятка — теж приходили до Лєни. Пробували взяти жалем. Казали:
— Чим ми будемо дітей кормити, коли втратимо роботу?!
Оскільки Лєна на згадку про дітей реагувала завжди однаково негативно, гицлі швидко зрозуміли, що словами переконати її не вдасться.
Тоді Лєну вперше побили. Увечері, коли вона поверталася до свого гуртожитку, двоє чоловіків затягли її в темний двір, збили з ніг і копали по нирках. Картонну таблицю з «Правилами життя…» порвали на дрібні клапті. Протягом навчально-виховної процедури нападники мовчали, тільки важко сопіли. А наприкінці, коли Лєна вже була недалека до втрати свідомості, один із чоловіків сказав:
— Будеш далі виступати, прикандичимо.
Удруге Лєну побили після її виступу на місцевому радіо. Це було якраз пізньої осені, напередодні чергової планової атаки ЖКГ. По радіо Лєна повідомила про вилов і закликала мешканців міста не лягати спати, а чергувати на вулицях. На диво, багато хто так і зробив. Сама Лєна підстерегла «бобік» із гицлями і цвяхом проштрикнула шини на колесах.
Тоді били вже не тільки по нирках, а всюди. І не у безлюдному дворі, а просто на вулиці, серед білого дня. Нападників було четверо, вони ховали свої лиця під капюшонами. Ніхто з численних свідків за Лєну не заступився. Люди понуро відводили погляд і швиденько проходили повз, згадуючи при цьому, ймовірно, все тих же дітей, яких треба кормити.
Після побоїща Лєна ледве добрела до гуртожитку і надовго зачинилася в душовій кімнаті. Дивилася у дзеркало на своє синє тіло і думала про тих, хто це тіло побив. Я не розумію, казала вона потім, як можна вдарити іншу людину, бо вона заважає тобі вбивати тварин. Це якось нелогічно і неправильно — бити за можливість убивати.
Те, що відбулося потім, ніде не задокументовано і ґрунтується суто на чутках. Відтворена історія могла би виглядати так.
