Збираючи пожитки, вона помітила жіночку невисокого зросту, приземкувату, схожу на колобка, яка стояла неподалік і свердлила Лєну печально-злостивим поглядом. Це обличчя і цей погляд здалися Лєні знайомими.
— Тобі все пси в голові! — крикнула жіночка. — Щоб ти здохла!
Тоді Лєна згадала. Це була мама її шкільної приятельки Іванки, тієї самої, яку Лєна зазвичай називала Псом.
— Пані Маріє, чого ви так? Що сталося?
Лєна не бачилася з Псом уже багато років. Востаннє вони говорили в лікарні, після невдалого Псового шлюбу і важкої хвороби.
Жіночка більше нічого не сказала, розвернулася і пішла геть, залишивши Лєну стовбичити на безлюдній площі, серед мокрого снігу й пізньоосіннього мороку. Пізніше Лєна писала, що немає гіршого місця і гіршого часу побажати іншій людині здохнути.
Замість того, щоб поїхати на автовокзал, Лєна подалася шукати Пса.
9
Війна за нерухомість
Іванчина родина жила у великій п’ятикімнатній квартирі у тому районі Сан-Франциско, в якому колись жила зі своїми батьками Лєна.
Малою Лєна не любила там бувати. У квартирі пахло убогістю і багатьма людьми, котрі товклися, як древнє плем’я, всі на купі. Разом дванадцятеро: діти, мама-колобок і батько без руки. Потім іще чиїхось стареньких батьків із села забрали. І всі, крім Пса, мали непривітний, навіть злий характер, дивилися на Лєну спідлоба, як дивляться на конкурента, чиє існування загрожує їхньому власному.
У передпокої завжди лежали гори брудних мішків із картоплею, кілька — з цибулею, кілька — з яблуками. Здавалося, що тут їли тільки ці три продукти. Псова мама постійно виглядала втомленою і невдоволеною, Лєна ніколи не бачила, щоб та сміялася. Псовий батько теж ніколи не сміявся, Лєна його остерігалася, думала, що він може раптом ні з того ні з сього всіх побити і її за компанію. Бо, коли маєш тільки одну руку, хочеться нею зробити щось таке, щоб тебе поважали або принаймні боялися.
Лєна зайшла в будинок і піднялася ліфтом на шостий поверх. Нічого не змінилося, навіть колір Псових дверей і напис чорним фломастером на них «Голосуйте за Дармограя» ніхто не стер, хоча вибори до місцевих рад цей Дармограй давно програв і зник із великої політики локальних масштабів років десять тому.
Подзвонила у двері. Довго ніхто не відчиняв. Подзвонила ще раз. Для Псової родини це віддавна було нормальною річчю — не відчиняти, коли дзвонять, бо кожен думав, що відчинить хтось інший. Лєна чекала. Нарешті двері рипнули, і на порозі в куцій нічній сорочці з’явилася мама-колобок.
— Чого ти прийшла? — вже не так злостиво спитала вона.
— Я — Лєна, ми колись з Іванкою в школі разом вчилися, — чогось відповіла Лєна.
— Я знаю, хто ти. Йди, щоб я тебе більше не бачила.
— Я хочу з нею поговорити. Іванка тут живе?
Псова мама неохоче впустила Лєну в коридор.
— Обережно, мішки, — сказала.
Із навколишніх кімнат висунулися цікаві голови, жодної з них Лєна не впізнала. Роззулася.
— Де Іванка?
— Там, у дальній кімнаті.
Лєна рушила коридором углиб квартири і почула зі спини, як Псова мама розплакалася. Лєна озирнулася, але в коридорі вже нікого не було. Четверо дверей водночас безшумно зачинилися. Смерділо цибулею і землею.
— Іванко? — Лєна обережно просунула голову в «дальню кімнату». Колись у ній жила Пес зі своєю старшою сестрою. Вони завжди билися і сварилися. Потім ця старша сестра стала перукарем.
— Іванко?
Пес сиділа на стільці біля вікна. Дивилася у вікно. Вікно було навстіж відчинено, і звідти залітав усередину мокрий сніг і шум вулиці. На підвіконні цвіла царівна невмирущих вазонів — мушкателька. Пеларгонія по-науковому.
— Привіт, Пес, — радісно сказала Лєна. — Не чекала?!
Пес усміхнулася, але назустріч не встала. Виглядала ще меншою, ніж була колись. І неймовірно худою. Сіро-русяве волосся заплетене у вульгарну тонку косичку. Гольф під шию, згори безформний светр. Під очима синьо-фіолетові кола.
— Лєно, я дуже рада тебе бачити, — сказала Пес.
— Я теж. От, їду за кордон, хочу світ побачити. Прийшла провідати тебе перед дорогою. Ти як? У тебе все добре?
— Непогано. Я чула про твої успіхи у боротьбі за права тварин. По телевізору тебе показували.
— Та, — і Лєна скромно відмахнулася рукою, — не мала чим себе зайняти. Домоглися створення притулку. У Львові та Києві теж притулки організовують. Головне почати.
Лєна присіла на Псове ліжко. Їй далі смерділо землею і цибулею.
— Ти, якщо захочеш взяти собі пса, — тут вона трохи запнулася, — ну, тваринку якусь, іди в притулок. Там їх багато. І коти є. Всі здорові й стерилізовані, ветеринар добре працює.
— Дякую, якщо захочу тварину, піду в притулок.
— У мене взагалі-то через півгодини автобус відправляється. Не так багато часу маю.
— Нічого, йди, я рада, що ти забігла.
Лєна далі сиділа.
— У тебе точно все добре? Може, підеш зі мною на вокзал, ще поговоримо дорогою?
— Я не можу. Ти йди.
— Маєш якісь справи?
— Просто не можу.
Пес винувато понурила голову. Дивилася собі в ноги. Тоді Лєна зауважила, що ці ноги закутані в ковдру.
— Пес, що в тебе з ногами?! Ти не можеш ходити?!
Пес мовчала.
— Що сталося, Пес?! Як сталося?! Як давно?!
— Уже два роки.
