Минуло так багато часу, що Пелагія могла змінитися до невпізнання. Те, що потрапила до іншого поселення, а не жила там, де народилася, не могло бути дивне — хіба не буває такого часто? Коли б цей здогад справдився, то оте дивне, що ніяк не дає йому спокою, легко пояснювалося — дочка схожа на свою матір у молодості, а таке в житті також трапляється не раз. Коли б було так, то його вступ у той дім мав глибше читання — Господь послав його туди, щоб дістав змогу викоренити, пізнавши його, свого задавненого гріха, а цього міг би досягти тільки одним: очистити від біса плоті, котрий колись боров і його, а може, боре й дотепер, її, тобто зневаженої своєї коханої, дитину, а коли б того не вчинив, то, напевне, гріха б із себе не зняв.
Йому стало аж так холодно, що мусив вийняти ноги з води. І знову звернувся до рецепту, котрого йому дав, чи жартуючи, чи таки мудро провіщаючи, дяк: милосердя і абсурд — тут якийсь зв’язок із його власною історією був, але ще не розумів, який. Поклав цього вузлика собі до мозку і почав міркувати про інше. Чому Господь не посприяв йому вигнати із дівчини біса? А тому, гадкував Климентій, що коли б це вчинив, то вчинив би одне з численних добрих діл іншим людям, але сам залишився б у невіданні щодо власного гріха, відтак біса плоті фактично не подолав би. Отже, тоді, коли він, одрікаючись од коханої і, можливо, призначеної йому Богом дівчини, вдяг чернечу мантію, тим самим біса не здолав, не вбив як духовний воїн, а відпустив на волю, що значило: боротьба із ним не закінчилася, а тільки протяглась у часі і, можливо, триває й досі, а його заклинальне дійство — одна із битв цієї великої війни, правда, тільки при умові, коли його здогади й припущення вірогідні.
— Misericordia et nonsens! — проказав Климентій, лягаючи горілиць у траву й напружено вдивляючись у небо, яке було сьогодні напрочуд погідне, повне білих, як райські споруди, хмар, котрі сяяли блискучими боками. І він раптом збагнув те, чого не дозволяв собі пізнавати, про що й не мислив ніколи, але що вічно в ньому залишалося приявне: любові своєї до тієї далекої в часі дівчини, цілком у ньому втонулої, Пелагії, не забув і досі, адже її подіб’я не раз приходило до нього в снах, турбувало недоречними з’явленнями, жило, як конечна присутність, у ньому — то що, питається, воно таке: чи не той-таки біс плоті, котрий терзає зараз Тодосію, чи Божий нагад про гріха, бо порушив Божого закона природної призначеності однієї половини людини іншій? Адже недаремно в подружжі кожна частина зветься половиною. Ціла людина й має складатися із таких двох, а те, що в людей подружнє життя (таке воно, як пізнав, і в домі міського отамана, пишному, багатому, але не живе там душевна злагода) зчаста перетворюється у пекло, свідчить: у тому подружжі його складники не є однією істотою, а тільки половинками двох, і жоден із складників своєї натуральної пари так і не зумів віднайти. Отут йому й пожива, бісові плоті, через це тлить і руйнує людей і творить у них і біля них маленьке пекло замість погідної, доброї, умиротвореної гармонії та взаємної любові з відданістю і неподільністю. Кара ж Божа таким родинам, думав Климентій, і є у тому, що біса в них допускає, дозволяє творити маленьке пекло, аби людей урозумити, але вихід із того пекла люди мають віднайти самі, а це трапляється вельми рідко через недомисля їхнє. Таким чином, люди, вступивши в невідповідний шлюб, живуть у колотнечі, сум’ятті, бійках, змаганнях — і тут уже царство біса плоті, а не Боже, адже Бог створює тільки передумови для доброчесного й гармонійного життя, а жити й вибирати має людина сама. І з цього глухого кута вже немає виходу, бо коли б припустити, що він, Климентій, аби поправити гріха свого давнього, скинув мантію, а Пелагія, якщо вона й справді та, про яку думав, покинула свого отамана, і вони нарешті б зійшлися у пару — нічого б це не змінило, а гармонії не витворилося б, бо і він, і вона, пройшовши через прірву часу, вже не є тими ж людьми, якими були, коли мали природне призначення до з’єднання поміж себе. Час же їх розрізав, як пилкою, тобто розполовинив живу плоть, при цьому одна частина заживає, а інша з відрізаного мертвіє. І коли б притулити відрізану двадцять років тому руку до культі, якій відрізана частина належала, то чи вона до культі приросла б? Оце і є абсурд чи нонсенс, про який сказав йому, може, й не усвідомлюючи, що каже, дяк. Отже, для спасіння їхнього залишається друга частка суміші — милосердя, яке і є відверненням од гріха, і саме в такий спосіб, напевне, й можна гріха плоті подолати. Ось той лік, який допоможе відрізаному не загинути, як гине кожна відрізана частка, а зарубцюватися й вижити. Каліцтво залишається, а тіло продовжує подвига. Але що і як учинити в ситуації, в якій пробував? Цього не відав.
