— Чи чуєш себе, дівчино, здорова? — спитав у Тодосії.
— А я й не чула себе хворою, — відказала та.
— Правильно мовиш. А чи вийшов із тебе біс?
— Розв’яжіте мене, — мовила дівчина, — то й побачите.
— Розв’яжіть її! — наказав Климентій.
Але обидва мужі солодко спали і слів панотця не почули. Тоді Пелагія гукнула тонким пронизливим голосом:
— А тю на ваші голови!
І обидва підскочили на місці й залупали очима.
— Розв’яжіте її! Заклинанню кінець! — сказав утомлено Климентій. — Коли нечистий дух її покинув, прокажу подячну молитву на вигнання біса і край!
— А коли не покинув? — спитав отаман.
— Тоді маю повторити заклинання ще раз.
Ще раз? — перелякано спитало подобенство отамана.
— Атож, — зморено мовив. — Доки силою Христовою біс не буде переможений і не вийде з неї.
— Але ж уже час обіду, — вражено сказало подобенство. — Може б, ми переобідали, а тоді її й розв’язали.
— Знишкни й мовчи! — гримнула Пелагія. — Як панотець скажуть, так і робіть.
— Розв’яжіте її, — наказав знову Климентій. — А коли біс не покинув, знову зв’яжете. Тоді й підете на свій обід.
РОЗДІЛ VII
Тодосію розв’язали, і вона сіла на підлозі, розтираючи руки й ноги, при тому цілком безсоромно заголила сорочку, і сльози котилися їй по лицях.
— Це тепер будуть на руках і ногах синці, — сказала, схлипуючи.
— Більші синці були б, — сказав строго батько, — коли б тебе побатожили біля стовпа.
— Чи відпустило? — схилився до неї Климентій.
— А ви й не знаєте?
— Маєш рацію, — сумно звістив Климентій. — Коли б біс виходив, мав би бути знак. Чи помітив хто якого знака?
Але знака не бачив ніхто.
— Прикрий ноги! — строго наказала Пелагія.
— А може, панотцеві приємно дивитися на мої ноги, хоч вони і в синцях? Скажіть, приємно? — і вона блиснула заклично оком. — Спровадьте оцих мучителів моїх, — вона кивнула на батьків і брата, — й поговоримо. Щось цікаве розкажу й покажу.
— По-моєму, панотче, біса з неї ви не вигнали, — поважно мовив батько. — Дозвольте нам знову зв’язати її.
— Коли просить розмови, — мовив утомлено Климентій, — не можу їй відмовити. Залишіте нас!
— Будьте обережні, панотче, — сказала Пелагія. — Бо саме так було і з нашим панотцем. Заклинання не подіяло, і біс здолав панотця.
— Коли вже цей обід! — заскиглив, як дитина, незважаючи на свою важку статуру, отаманенко. — В мене кишки грають.
— Хочу переконатися, — мовив Климентій, — подіяло чи ні. Коли ж ні, повторимо. Хлопця відпустіть, хай обідає, бо це триватиме до вечора.
— Але хочемо пообідати всі разом із вами, панотче, — сказав отаман.
— Коли твориться дійство, їжі приймати не належить, — жорстко сказав Климентій.
— Хлопця не відпускай, — проказала Пелагія. — Коли кинеться на панотця, треба буде зв’язати, а сам не подужаєш.
— Таки не подужаю, — буркнув отаман. — Де в неї та сила береться скажена?
— То бісівська сила, — відповів Климентій. — Але я її не боюся.
— Це ще побачимо, — сказав біс через вуста Тодоськи.
— Залишіть нас на самоті, — наказав Климентій.
— Тільки що — кричіть! — турботливо попередила Пелагія.
Рушили в двері, а Климентій знову наклав хреста на себе й на Тодосію. Вона вже не плакала, а з натугою встала й сіла на услона.
— Чого мене мучите? — спитала з болем.
— Сама знаєш, дитино, — м’яко сказав Климентій. — Не ми мучаємо, а біс, котрий у тобі сидить, його й хочемо прогнати. Але для того треба, щоб забажала його позбутися, бо коли не забажаєш, нічого й ніхто тобі не допоможе.
— А як забажаю, то що? — цілком притомно мовила Тодосія. — Все одно мене за оглашенну прийматимуть, і ніхто у жінки не візьме.
— Візьмуть, — просто сказав Климентій, присідаючи на лаву, він і справді втомився. — Коли всі довідаються: прогнав я біса, то й знатимуть, що не зі своєї волі чинила неподобенства, а через того клятого, і це він тебе мордував, а не сама себе.
— А мені здається, панотче, — вона звела на нього очі, і чернець знову уразився з її краси, а ще більше з того, що увіч подобала на ту, котру так тяжко колись кохав, — що в мені ніякого біса й не було, а чинила так усім на зло. Ніщо в мене не входило й не виходило.
— Оте “на зло” й був біс, — сказав Климентій покірливо, — його й забажай прогнати. А коли не відчула звільнення, то заклинання повторю, але треба захотіти. Тобто коли захочеш жити, як усі люди, й не поставати супроти людських приписів та звичаїв. Коли не буде тобі приємно чинити зло, бо зло людину руйнує й нищить. Добро, дитино, світ красить, а зло навпаки — потворить. Добро ростить, а зло пакостить. Добро несе надію, а зло — безнадію. Зло солодке позверх, а всередині їдке і трутне, добро ж навпаки — гірке позверх, а солодке й поживне зсередини. До добра стежка вузька, а до зла широка й прудка. Зло приходить саме, а добро треба покликати. Зло самосійне, а добро ростити треба й плекати.
Дівчина дивилася на нього із зачудуванням.
