І вирвалася з людського юрту, що аж помирав од цікавості, й не так пішла, як побігла додому, а позаду ніби великий чорний пес гавкав: “Гах! Гах! Гах!” — продовжував лаяти її Омелько, і ті гахи, поки бігла (аж волосся вибилося з-під очіпка), били її межи плечі, як стусани. А коли прибігла до обійстя власного, то побачила свого сина Івана, котрий спокійнісінько сидів на ослінці серед двору і їв хліб, помащений олією та присолений. Вона ж увірвалась до двору, як шура-бура, і стала перед спокійним аж понікуди нащадком, ніби в землю вбилася.
— Що це начворив? — гукнула вона.
Іван проковтнув хліб, той, котрий жувавсь у роті, вибалушив очі і сказав:
Я?
— Ти, ти! — скрикнула Сакуниха. — Що це за гроші знайшов? І чи знаходив якісь гроші?
— Гроші? — перепитав Іван, коли він їв, то бував важкомисельний.
— Гроші, гроші, — зойкнула Сакуниха. — Із Костюченковим сином?
— А, ви про те, — мовив спокійно Іван. — Знайшов!
І знову вкусив хліба, помащеного олією і присипаного сіллю, та й почав його пережовувати.
Тоді вона, Варвара Сакуниха, схопила сина за руку й потягла, хоча й пручався трохи, до житомирського вряду, аби він там усе розповів і щоб той уряд дав задоволення їй від образи, яку прилюдно учинив їй, поштивій кубіті, отой чорнопикий обіясник Омелько Костюченко, якого й жінка його Явдоха інакше не зве, як обіясником, бо гроші, як була твердо переконана Сакуниха, ніколи добра не несуть і до добра не приводять, а особливо знайдені, бо знайдені, сказала вона магістратському судді, — чортом бувають підкинені, отже, і є чортячі, і, за законом зла, такі гроші пімщаються на людині; вона ж, поштива кубіта, користується грішми тільки чесно заробленими й біди собі на голову не бажає, а її ще ніхто, хай сусіди скажуть, у житті не лаяв і не безчестив, як отой навісний броварник Омелько, котрого його власна жінка зве обіясником, бо живе вона, Варвара Сакуниха, у цьому світі порядно.
Пан магістратський суддя сидів за столом, як добра бодня, одягнена в жупана, очі в нього були великі й важкі, як дві гирі, і він переклав ті гирі на хлопця.
— Справді знайшов гроші? — спитав. — Тільки не бреши, бо катівської каші закуштуєш.
— А чого мені брехати, — спокійно відказав Іван — коли не їв, то не бував важкомисельний, а більше розумний. — Таки знайшов.
— Чом же раніше мені не сказав? — зойкнула Сакуниха.
— Бо мене не питали, — спокійно й мудро відказав Іван. — А теперечки питають, то й розказую.
І він почав розповідати, при цьому не дивлячись на пана суддю, ані на матір свою, яка слухала і схвильовано ламала собі пальці, а зирячи у вікно, ніби в ньому хтось розклався невидимий та й підказував, що треба мовити.
Отож він, Іван, син Степанихи Сакунихи, гуляв із другим хлопцем Нестором, таки сином Омелька Костюченка, броварника, на вулиці, а було після полудня надвечір, і якось так їм сталося, що набридла гулянка. Тоді Нестор, його приятель, мовив:
— Ходімо до броварні, до мого батька.
І вони пішли, й стало сутеніти, а небо було ніби рідким вогнем залите, а коли підійшли близько до броварні, то небо вже й погасло. І йому, Йванові, стало трохи страшно, навіть захотів повернутися додому, але Нестор умовив іти далі. Отак дійшли до яру — це неподалік бровару, а той бровар — по той бік Тетерева, й перейшли туди через млинову греблю. І тоді хлопець Іван аж зовсім злякався, бо сутінки погустіли, а ще боявся, що мати його сваритиме, що загулявся, хоча він уже не малий, однак мати його, коли загуляється, завжди сварить. І тут вони побачили в яру невеликого синього вогника.
Стали як укопані. І навколо гус, мов кисіль, синій чи радше сірий сутінок, і повітря здавалося густе й непорушне, і бур’яни, що росли навдоколо, почали густо пріти й пахтіти, і серця у хлопців, принаймні в Івана напевне, аж постискалися зі страху чи від якогось лихого передчуття, а на самому дні яру тихо й морочно палахкотів синій вогник, хоча багаття там напевне не горіло, димом не тягло, отак тільки блимало: вискакували сині язички й пропадали, відтак знову вихоплювалися, ніби вискакували з-під землі, тобто ніби сама земля горіла.
— Знаєш, що це таке? — хрипким шепотом спитав Нестор.
— Чи не скарб? — мовив Іван. — Ходімо накриємо шапкою.
— А чом шапкою? — спитав Нестор.
— Від людей чув: так тра чинити, — мовив Іван, — коли де який скарб з’являється.
І вони почали підкрадатися до того вогника, ніби боялися злякати його. А вогник і справді: чи з’являвся, чи пропадав. Коли ж щось тріскало в них під ногами, вогник зникав, а коли йшли тихенько, з’являвся. Наблизилися, і він, Іван, зірвав з голови шапку й кинув її на вогника.
— А не побоявся, що спалиш? — не стерпіла Сакуниха. — Я б тобі дала за ту шапку!
— Ні, не побоявся, — звів на матір холодні голубі очі Іван. — Бо то не палючий вогонь.
— Як це не палючий? — спитала мати.
— Кажуть люди, — по-старечому мовив хлопець, — що палючий вогонь тоді, коли щось спалюється, а непалючий, холодний, нічо не спалює. А цей таки нічо не спалював, тому й не боявся.
— Мудрий він у вас, — сказав пан магістратський суддя й почав набивати люльку.
