— Часом мудрий, а більше дурний, — сказала мати. — Коби не на свою голову.
— Не перебаранчайте йому, — сказав пан суддя, викрешуючи вогню.
Отож стояли над тією шапкою, зниклі із цього світу, бо коли пропав вогник, покрила все морочна й глупа темрява. І йому, Іванові, здалося, що побіч щось диха, і вони так злякалися, що не могли й утекти. Відтак Іван сказав:
— Знайдемо тут скарба, батькові своєму не кажи, а я не скажу своїм.
— То це ти такий добрий до батьків? — зойкнула Сакуниха.
— Я до вас добрий, мамо, — поважно прорік хлопець. — Але тоді мені наче шепнуло до вуха таке сказати, то я й сказав, а перед панами врядними брехати не хочу.
На вряді тоді був не лише пан суддя, а ще й пан писар і підписок, котрий усе мовлене записував, сидів також і пан возний — усі вони аж роти порозтуляли, так пильно слухали.
— Правду говориш? — перепитав пан возний.
— Як ца Святому Дусі, — урочисто прорік Іван.
І тоді Йванові наче знову на вухо шепнуло, і він мовив Нестору:
— Збігай на броварню й принеси сокирку, щоб викопати, а я тута постою.
— І не боявся? — спитала вражено мати.
Ні, не боявся, — поважно мовив Іван. — Страх десь подівся.
— А чому не лопату, а сокирку? — спитав пан суддя.
— Бо люди кажуть: скарба сокиркою тра копати.
— Таки мудрий він у вас, — сказав пан суддя, випускаючи з рота клубеня диму.
Нестор кинувсь у темряву, а він, Іван, стояв і не міг з місця зрушити, ніби кілком прибитий до землі. І здалося йому, що бур’яни навколо інакше пахнуть, десь так, як палена сірка. А ще коли подививсь у небо, не уздрів ані місяця, ані зір, хоча перед цим не хмарилося — отаке дивне й голе небо, хіба трохи світліше землі. І вже нічого більше біля нього не дихало, бо й не було нічого. Але ноги й руки в нього позаклякали і це не від страху, бо таки не боявся, а тому, що з ним щось приключилося із тілом. І так простояв він, не кивнувши й пальцем і не моргнувши й оком, аж доки не почулись у темряві кроки і доки в яр не з’їхав по схилі із сокиркою Нестор. І тільки тоді небо ніби струснулося, і на ньому всі одразу засвітилися зорі, і в яру стало трохи видніше. Вони почали гребти сокиркою землю і в тому місці, де лежала Іванова шапка, прокопали мало, відтак сокирка дзенькнула, як об залізо, але то було не залізо, а мідь — мідень із мідяною-таки накривкою.
— А як же звірив, що то був мідень, а не баняк і не горщик, темно ж було? — спитав пан возний.
— Бо скарб засвітився, — урочисто проголосив хлопець. — Але недовго, бо коли витягли, відразу ж погас.
Отож вони взяли того мідня й потягли разом на гору, де світліше, розчинили його: зверху лежали якісь письма, а під ними — гроші.
— Золоті чи срібні? — запитав суддя.
— Цього не могли побачити, вони не світилися. Але дзвеніли лунко.
Хлопець замовк, тільки дивився чомусь пильно на вікно.
— А що далі вчинили? — підігнав його пан суддя.
— А що, — мотнув головою Іван. — Вирили ямку під гнилим дубовим пнем поміж коріння, недалеко того місця, де знайшли, вставили туди мідня й закопали до пригожого часу.
Стояли біля того пня зворушені, навіть уражені. І знову впав на них страх, аж дихання заклало. А як трохи отямилися, Іван знову почув шепіт собі до вуха. А потому сказав Несторові, щоб поклястися на цьому місці: нікому про скарба не сповіщати, а наступної ночі навідатися сюди, тоді ж гроші й забрати.
— Куди ж хотіли їх забрати? — спитав пан возний.
— Ще не думали, — відказав Іван. — Забрати — та й край!
— Усе правду оповів? — спитав пан суддя.
— Як на духу! — урочисто прорік Іван.
— І нічого не збрехав? — спитала мати. — Вибачайте на слові, панове врядні, — повернулася вона до суду, — але мушу сказати: мій хлопець таки любить брехнути. А коли не збрехнути, розпише, що ніби було й так, а воно не так.
— Але ж гроші знайшли? — спитав пан суддя.
— Знайшли! — гордо мовив Іван.
— І що було далі?
— Що було? Пройшла ніч і день, а на вечір покликав Костюченкового сина іти по гроші, одначе той мені сказав, що тепер йому ніколи, — хіба, сказав, на завтрішню ніч підемо, ніде вони, ті гроші, сказав, не дінуться; батько йому начебто роботу загадав.
— На ніч? — здивовано спитав пан возний.
— Це так одбріхувався, — відказав хлопець.
— А ти сам не пішов, не звірив, чи гроші на місці? — спитав пан возний.
Ні, — твердо сказав хлопець Іван, — бо ми поклялися: прийдемо туди лише разом. А я, коли клянуся, то вбийте мене і ріжте, а клятви не переступлю й слова не зламаю.
— Добрий у вас хлопець, — сказав пан суддя. — А наступної ночі таки пішли?
— Пішли. Але Нестор і цього разу не хотів. А як ішли, почав крутити, так ніби щось знав і чогось боявся. Я йому сказав: “Чого ти крутишся, Несторе, як вуж?” — а він відповів: “Чого кручусь, я ж іду”.
І вони йшли в темряві, може, такій же густій, як і того разу, а може, й трохи рідшій. І Нестор чогось важко дихав, ніби тяжко йому було йти, а його силоміць тягли. Зрештою, став і ані руш.
— Не піду далі, Іване! Не можу!
— А то ж чому? — спитав Іван, уже й тоді йому здалося: щось тут не те й не так.
— Дарма йдемо, — тоскно сказав Нестор. — Духом чую: чи не вийняв хто того скарба?
