Бісів плоті виганяти йому не доводилося, хоча бісів інших кілька разів пробував виганяти, користуючись приписами требника, але тоді книгу мав під рукою. В одному чоловіку біс поселився вовкулацький, і хворий вив, наче вовк, але після здійснення обряду присмирів і вити вовком перестав. І Климентій, здається, побачив, як із рота хворого разом із парою вийшла ніби тінь, що коротко, в минуті, мигнула — ніби темна істота з ріжками, кігтистими крильми й такими ж руками й ногами — й подалась у піднебесся, де їх, певне, товчеться чимало, адже й звуть бісів духами піднебесними. Вдруге лікував оглашенну, яку біс примушував безнастанно бігати, і вона моталася по лісах, лугах, полях, обдираючи з себе одежу, а тоді, втомлена, й вичерпана, й майже гола, бо одежа висіла на ній клаптями, поверталася додому на ніч, а вранці знову починала бігати; її ловили, але піймати не могли. Над нею учинити дійство до кінця він не зміг, бо хоча вночі, коли спала, і зв’язали її кріпко, але тільки почав молитися, як розірвала пута й побігла, й уже на ніч не прийшла, а десь пропала — так він із того села й пішов, її не дочекавшись. Через це не вельми був упевнений, що вдасться справитись і цього разу, через це й хотів іти до священика, щоб ще раз перечитати требника, але то було з його боку й маленьке лукавство: хотів отак забезпечитися на випадок невдачі. Пам’ять же мав чудову, тож, коли щось читав, те навіки залишалось у ньому. Відтак досить було заплющитися, як перед очима поставали друковані чи писані сторінки, і міг із тих сторінок вільно собі читати, отож і читав при нагоді, але з часом літери блідішали, вицвітали, й приходив момент, коли пропадали зовсім — саме тоді, щоб обновити пам’ять, йому й потребувалося перечитати знане й раніше читане.
Невдовзі мали повернутися до школи дяк із школярами, які сьогодні виставляли перед жінками жартівливе дійство, а відтак принести й торби, наповнені їством, що його мало стачити до наступної оказії, — і саме їх він чекав, милуючись на захід і складаючи нові вірші. Але отаманиха й справді порушила його спокій, отож відчув потребу усамітнитися, забувши про сподівану вечерю, сісти, щоб ніхто не перебивав, заплющитися й викликати в пам’ять сторінки із Євхологіона, тобто молитвослова чи требника, що має в собі всілякі церковні послідування, які належить знати ієреям. Саму ж книгу було видано у великій чудотворній Лаврі Печерській, року 1646, місяця грудня, 16 дня, як написано на її титулі. Отож Климентій, щоб звірити пам’ять, з’явив перед очі титулку із картинками, що зображали святі таїни — титулка постала перед внутрішнім зором цілком чітко. Тоді відновив сторінку на початку послідування про збавлення від духів нечистих: тут подано гравюру, на якій Ісус Христос виганяв біса із біснуватого, з лівого боку стояли якісь люди, на головах яких танцювали бісики, бісів було повно і в повітрі, і в морі — вилітали із свиней, котрі там потопали, а на заднику — два чоловіки зі списами панічно тікали геть. Картинка стояла перед внутрішнім зором виразно, навіть яскраво, ніби освітлена сонцем, особливо зображення Ісуса Христа, відтак Климентій заспокоївся: можливо, коли допоможе йому Господь, у нього цього разу щось добре й вийде із тією отаманівною.
Вийшов із шкільного двору й помалу рушив у бік річки, де міг би усамітнитись у кущах, ставши на молитву. Але мусив перечекати: вулиця виявилася запруджена худобою, яку гнали два стадники. Климентій приліпився до тину, а повз нього пішли ситі і утомлені корови, важко сопучи й матиляючи рогатими головами. І щось таке чудне із ним причинилося, бо раптово уздрів, що на голові кожної корови між рогами сидить по голій істоті, з лускуватим темнавим тілом, і кожна ота істота так само рогата, а на головах у них, так само, між ріжок, сидять зовсім малі бісенята: і перші, й другі цупко тримаються брудними лапками за роги, перші — за коров’ячі, а другі — за бісячі. А коли корови зводили голови й мукали, то істоти брали покладені між рогів рогові ріжки й сурмили. І тут Климентій виразно почув голоса, сипкого й повзучого, ніби гад виповзав із рота найближчого бісика, а може, то був і справді гад, та й запитав:
— Хочеш, Климентію, подолати нас? Начувайся, щоб біди собі не напитав. Не чіпаємо тебе, не чіпай і нас, ліпше нам розійтися без змагання.
