Так воно, зрештою, і сталося. Вирвався із хмари, як з пелени морочної, і йому в очі кинувся чудовий краєвид: маленька річечка тонула поміж кулястих верболозів, за нею — засіяне поле, яке вже починало жовтіти, а що сонце вже зайшло, від води починала відходити тепла пара, покриваючи все чарівною тканкою. Климентій сів на березі так, щоб можна було впустити у воду ноги: так завжди чинив, коли втомлювався, і завмер, прочуваючи, як помалу в душу заходить мир. Зуділи навколо комарі, але цера його, мандрівника, засохла й придубіла, тож не могли зашкодити, тож утопив зір між зелень напіврозмитих куль вербового кущовиння та й слухав, як плескає, скидаючись над водою, риба. Було тихо, й повітря ніби перетворилось у кисіль, а ще густішим киселем стала течія, що омивала його чорні від куряви ноги.
Третє, що потрібно і чого належить стерегтися, подумав Климентій, — це не бути у гріху §луду й оскверненним від тілесної нечистоти. Адже мовив Иов: “Сила диявола в його стегнах, його ж міцність у пупі його живота, і над тим диявол має владу, що супротивне розуму і закону Божому, тілом своїм зле володіє, як кінь, що не має розуму”.
І тут Климентій Зіновіїв, мандрівний ієромонах і творець научительних віршів, тяжко задумався. Ні, не був битий гріхом блуду, бо ніколи не пізнавав жінки, хіба що в юності закохався, але таємно й безнадійно, бо дівчина, яка його уразила, й не дивилась у його бік, та й не рівня вони з нею були, очевидячки, навіть ніколи й не довідалася про його гаряче почуття. Вона ж йому марилася, приходила у сни в неподобному вигляді, і його плоть уві сні таки набрякала, і чинив із нею, на її заклик та звабу, любодіяння, і вибухав, сонний, ніби на частини розривався, і помирав не раз у ній, що викликало в ньому непомірний жах, коли прокидався, бо гадав, що в ньому поселився-таки біс плоті. Жив тоді у школі і якось, коли ночував у них один мандрівний ієромонах, як це тепер він сам (часом йому нерозумно здається, що був то таки він сам у іншому тілі та часі), сповідався щиро, як людині незнайомій, бо тільки незнайомому панотцеві міг виповісти таку таїну. І той отець, звався він Варсонофій, повів хлопцеві:
— Це, юначе, таки біс плоті в тобі поселився. Коли не хочеш, щоб подолав тебе до решти або ж розчавив, як комаху, задовольнися насправді, не уві сні, тобто пойми жону, і це звільнить тебе, а коли цього не хочеш чи не можеш учинити, піди у ченці й умертвлюй тіло своє, бо то найсильніший із сильних біс, і слабка людина супроти нього.
— А коли б пойняв жону, — спитав тоді наївно хлопець, — то хіба б його прогнав?
— Так, — відповів отець Варсонофій. — Бо в жіночому тілі живе пекельна гарячість, отож біс входить у те пекло й там спалюється. Але не весь, а тільки частково, бо залишає в тілі чоловічому зерно, з якого вилуплюється новий біс, і так триває, доки людина не постаріє і той біс у ній не здохне. Але є в тому, юначе, й велика таїна, бо саме від такого спалювання народжується і зерно людське, з якого виходять діти, батькам на радість та втіху, і це зерно не бісове, а таки Боже, бо в ньому заховано таїну вічності та безсмертя людського. Отож у з’єднанні із жінкою, юначе, — сказав ієромонах Варсонофій, а він мудрий був, — є начало Боже і начало бісівське, а людина має вільну волю їх розпізнати і стати на лівий чи на правий бік. Але саму таїну людині ніколи не пізнати, і саме тут вона найбільше слабка, тож найчастіше втрапляє у ловецькі диявольські мережі.
— А що ж таке любов до жінки? — спитав Климентій, правда, тоді він ще Кирилом звався.
— Це вогонь, у якому згоряє птиця Фенікс, — сказав Варсонофій. — Чи знаєш цю притчу?
І він розповів юнакові притчу про птицю, яка живе у світі, а коли приходить їй час помирати, то кидається у вогонь, спалюється, а натомість із вогню народжується вже в юному тілі, і так триває вічно, що в народженні та смерті — запорука вічності.
