Наступного ранку Ілія розгойдувався в каютці невеликого моторного катерка, що сунув Ліонською затокою в бік французько-іспанського кордону, боровся з приступами відчаю і нудоти, і від тої хитавиці до біса сильно хотілося… жінку. Ілія думав про те, що проміняв би усе золото на одну ніч з красивою, а може, й не дуже, панянкою. Певно, так і вчинить, коли забере у Гоцика золото…
Гоцик стирчав на палубі, хапав ротом буйні морські вітри, реготав, коли бризки били в лице. Ілія бачив його крізь невеличке віконце. Дивився і вже не розумів: любить чи ненавидить цю сильну безшабашну людину. Ілія хотів би… все золото. І отакого вірного товариша, бо бували дні, коли щастя розквітало в Іліїній душі тільки від того, що товче пилюку разом із Гоциком.
Відвернувся. Заплющив очі, намагаючись намалювати в уяві пишні форми голої жіночої краси. Та раптом згадав тихий голос у нічній темряві, гіркий плач Міліци з роду Црноєвичів. Чому ж він довго не згадував про неї?!
Підхопився. Обережно стукнув пальцем по правому вуху.
— Горане… Горане! Ти тут?
У вусі зітхнув тарган.
— Чув? — запитав безбарвно.
— Я можу щось зробити?! Для тебе.
Печальна історія кохання воїна з роду Івановичів і гордовитої красуні з царського роду Црноєвичів перекреслила випестуваний віками ідеал всепоглинаючої любові милих італійських Ромео і Джульєтти. Померти разом? Та це ж втіха! Вічно жити і ніколи не зімкнути вуста…
Сльози підступили до очей. Ілія мотнув кучерявою башкою.
— Горане. Не мовчи… Ти ж… сильний. Невже у тебе немає найменшого шансу… померти?!
— Мізерний…
— Який?
— Сконати від стуку серця закоханого юнака, який знехтує життям і помре заради кохання.
Ілія уявив, як його серце розривається від любові, як падає у чорну прірву… Знітився.
— Тоді тобі треба пошукати інше житло, — порадив відверто. — От Гоцик… Переберися до нього. Я… навряд стану тобі у пригоді.
— Знаю, — прошепотів Горан. — Скоро піду. Не прощатимуся. Одного дня ти гукнеш: «Горане!» — та ніхто не відповість. Знатимеш — я уже далеко.
Ілія зітхнув зажурено.
— Кохання… Хіба воно варте таких мук?
Горан не відповів, наче щойно покинув свій прихисток. Ілія ще не знав: більше ніколи не почує тихого шепоту у правому вусі.
Гоцик сподівався: приємна морська прогулянка до Перпіньяна — лише початок. Перетнуть кордон — без проблем закрокують іспанськими шляхами під вибагливі гітарні переливи, що долинатимуть з навколишніх селищ. Та закінчувався квітень, сонце на небесах уже смажило яєчню і чим далі на південь, тим спекотнішими ставали дні.
— Сієста, — оголошував спітнілий Гоцик, коли годинник лише наближався до одинадцятої.
Зупинялися у найближчому гаю, біля прохолодного потічка чи просто посеред скель Піренейських гір. Валялися до задушливих сутінків, аби підвестися, зробити ще хоч невеличкий ривок уперед, до ще спекотнішої Андалусії. І під гарячим іспанським сонцем Гоцик почав вірити в обіцяні скарби.
Спочатку закинув Ілії, який схуд за останній місяць мандрів до кісток:
— Давай так… Я віддаю тобі шкатулку і відпускаю на всі чотири сторони. А ти розповідаєш, де ті скарби.
— Ні, — знічувався Ілія. — Разом дійдемо.
— Навіщо ти мені? Однаково не бачити тобі скарбів. Мені пообіцяв. За шкатулку. То на! Тримай і прощавай. Повертайся додому.
— Ні, — уперто хитав Ілія кучерявою башкою.
І Гоцик повірив: щось знає… Крокував покрученими гірськими дорогами, розмірковував уголос:
— Коли у мене буде багато грошей, витрачу їх на радість.
— Що це — радість?
— А по-різному. Сьогодні, може, напитися вволю. Завтра людям пороздавати. Маму не забути. Тата… Післязавтра — брати уроки гри на гітарі. І коня купити… Обов’язково куплю коня. Чи багато коней.
— Маячня, — дратувався Ілія. — Коли у мене буде багато грошей, я побудую замок на сорок кімнат. На високому березі біля моря.
— Навіщо тобі сорок кімнат? Однаково житимеш в одній. Ну, ще кухня, вітальня… Кабінет, якщо кеба варить. Більше не потрібно.
— Потрібно.
— Дурниці. Інші кімнати стоятимуть порожніми, а ти, економний, тільки витрачатимеш на них гроші. Наймеш людей, аби в них прибирали. А там, дивишся, тільки те й робитимеш, що служитимеш своїм кімнатам.
— Усі багаті… так живуть.
— Бідахи! Я так не хочу.
— Навіщо ж тобі скарби?
— На радість…
Суперечка робила коло і поверталася до точки відліку.
— І що таке радість? — тоскно питав Ілія, згадуючи тихий шепіт у нічній тиші і тоскний плач Міліци з роду Црноєвичів.
Перший напад незбагненної бурхливої радості стався з Гоциком на кордоні між Мурсією і Андалусією. Увесь день відсипалися у красивих незнайомих кущах. Під вечір умилися у потічку і Гоцик за звичкою подерся на камінь, аби зверху прикинути, куди далі сунути. Вдивився у невеличку долину поміж пагорбів, задихнувся.
— Блін, вони…
Зіскочив з каменя, потяг Ілію у долину.
— Та бігом! Швидше, брате! Ти бачив андалусійців? Найстаріша порода коней на землі. Вдвічі дорожчі за «арабів». Красені…
