— Мотузка на шиї, — розповідав Гоцикові. — Певно, рабиня. Добре, що вчасно пішли, а то б і нас на мотузку.
Гоцик усміхнувся. Гоцик думав про коней.
— Скоріше б до скарбу твого дістатися, — мовив хижо. — Гроші потрібні. П’ятдесят тисяч євро. — Зиркнув на Ілію уважно. — Яке місце ми повинні в Андалусії шукати?
— Напівзруйновану церкву, — відповів Ілія.
Спина стала льодяною: гра ускладнювалася. Ще кілька прискіпливих запитань — і доведеться признатися: немає ніяких скарбів, книжку переповідав… Уява доповнила одкровення жахливим відеорядом: Гоцик навідмаш б’є Ілію у пику тільки раз. Бо Ілія помирає від першого удару.
Проковтнув страх і раптом сказав:
— Гоцику… Я хочу, щоб ти знав… Я люблю тебе, брате.
Ілія був майже певен: немає в Андалусії напівзруйнованих церков. Привітні люди, що траплялися їм на шляху, щиро дивувалися: зруйнований храм? Та щоб усередині ріс сикомор? Та ще щоб пастух овець туди на ніч заганяв? Хрестилися-супилися: у цих краях шанують Матір Божу і Сина її. Це що за підла людина вам таку байку розповіла?!
Гоцик став підозріливим. Усе частіше смикав Ілію:
— Так звідки інформація про скарб у церкві?
— Від людини однієї.
— Як зветься?
— Сантьяго.
— Сантьяго?.. — перепитував Гоцик, наче зважував: вірити Ілії чи ні.
І кожен новий день став схожим на терези. Одну чашу його Ілія настирливо завантажував надіями і мріями про те, що Гоцик врешті втратить пильність і він поцупить шкатулку і золото. Та на другу чашу лягала реальність — вони вже добрий тиждень тинялися горами і пагорбами Андалусії, ніякої церкви і сліду не було, а клятий Гоцик ніяк не засинав раніше Ілії. І врешті-решт, Ілія змирився із тим, що доведеться розповісти правду. Усе відтягував: завтра… Ні, післязавтра.
Терпіння Гоцика вичерпалося якраз того дня, коли на їхньому шляху стало чергове біле, заховане посеред пагорбів містечко.
— Де та церква, мать твою?! — психував Гоцик. — Чи ти думаєш, андалусійці мене до скону чекатимуть?
— Певно, у містечку знають, — відводив очі Ілія. — Бо то має бути десь поблизу.
Гоцик виматюкався, посунув до містечка. Ілія наздогнав його, коли той уже підходив до невеличкої брукованої площі з фонтаном.
На площі зібралося немало місцевого люду. Стояли купками, з цікавістю спостерігали за синьйором Санчесом, пузатим голомозим дядьком — за волосся тягнув з крамнички, над якою висіла файна вивіска «Вовна. Сукно», струнку чорнокосу молоду дівчину.
— І щоб ноги твоєї у моєму домі не було! — кричав сердито.
Гоцик застиг біля зацікавленого натовпу, Ілія витягнув шию: чудово розчув кожне слово. Зрозумів…
Санчес дотяг дівчину до фонтана, відпустив коси — дівчина впала на розпечені сонцем камені.
— Ти мені не дочка! — вигукнув, замахнувся, щосили ударив дівчину батогом.
Дівчина зойкнула, скрутилася, та не підкорилася. Підняла голову.
— Навіщо ви обіцяєте мене іншим?! Ви ж знаєте: я чекаю на нього!
Натовп заворушився.
— Ей, Ізідоро! — гукнула сердита жінка середнього віку. — Слухайся батька, виходь заміж! Твій пастух не повернеться!
— Хай не повернеться! — уперто відповіла дівчина. — Тоді я обріжу волосся і вишию ним картину свого кохання.
— Уперта віслючка! — патетично вигукнув дядько.
— Тоскна картина вийде, — подав голос чоловік у солом’яному брилі.
— Не сумна! Світла! — вигукнула Ізідора. — Бо я перестану чекати на нього, коли моє волосся посивіє! Тож картина вийде світлою, як моя любов!
Синьйор Санчес почервонів до скронь, ляснув батогом по доччиній спині. Ізідора застогнала і завмерла. Дядько суворо зиркнув на натовп, пішов до крамниці. Хтось один рвонувся було до дівчини, та Санчес озирнувся… Люд відсахнувся, заспішив у своїх справах. Певно, добре знали дядькову вдачу.
За мить на площі залишилася тільки напівпритомна Ізідора. З-за завісок вікна крамнички «Вовна. Сукно» батько шулікою спостерігав за нею.
Гоцик хмикнув заповзято, пішов до дівчини. Підхопив на руки, поніс у тінь мандаринових дерев.
— Рушник у фонтані змочи, — наказав Ілії.
Ілія вів вогким рушником по блідій білій шкірі, відчував незнайому раніше збудливу захоплюючу радість. Ніколи в житті так близько він не був поряд із жінкою. Ніколи не торкався рукою її щоки, тонкої шиї… Не вів долонею по чорному, як блискуча смола, волоссю.
— Що ти робиш?! — спитав Гоцик.
Ілія відсмикнув руку… Підвівся.
— Може… Їй стане легше, якщо я…
Гоцик присів навпочіпки, нахилився до дівчини — вона напівлежала під деревом, закриті повіки тремтіли, тонкі ніздрі роздувалися ледь помітно.
— Ізідоро… — прошепотів.
Дівчина видихнула і розплющила очі. Ілія помер: ті очі були кращими за увесь білий світ.
Гоцик усміхнувся.
— Усе гаразд?
Ізідора не розуміла. Гордовито звела тонкі чорні брівки, у чорних очах — відвага. Із подивом розглядала незнайомців: міцний велетень сидів біля неї, худий чорнявий юнак безпорадно тупцював за його спиною.
Спробувала підвестися, зойкнула, закусила губку.
— Не рухайся, — сказав Гоцик. — Ми потурбуємося про тебе.
