— Ізідора? — Сантьяго розчув знайоме ім’я, закивав. — Вона мене пам’ятає? Я теж іноді згадую про неї. Вона живе зовсім поруч.
— Та знаємо! — буркнув Ілія. Пояснив Гоцикові. — Це він. Його вона… чекає.
Гоцик відпустив Сантьяго, тицьнув пальцем у його груди.
— Повернися до неї, — наказав.
— Мій брат каже… Ти повинен повернутися до Ізідори.
— Ні, ні! — Сантьяго кумедно крутив башкою.
Гоцик насупився.
— Іліє… Поясни козлу! Він пішов і забрав з собою частину Ізідориного серця. Має повернутися і віддати. Дати волю дівочому серцю, яке полонив.
— Нізащо! Я кохаю Фатіму… — вигукнув Сантьяго.
Гоцик розмахнувся, вдарив пастуха у щелепу.
— Ізідора! Її звати Ізідора, покидьку!
Пастух упав і завмер. Він лежав нерухомо, розкинув руки і ноги, ніби плив по ласкавій воді. І тільки кривавий слід на скроні вказував: вода та зветься Вічністю. Поряд із Сантьяго у скрині безсоромно сяяла купа непотрібних за мірками вічності скарбів.
Ілія закричав, кинувся до пастуха. Нахилився, спробував намацати пульс. Підвів голову.
— Гоцику… Ти убив його.
— Ні, він вдарився об скриню, — твердо відповів Гоцик.
Розстелив на траві рушник, витрусив на нього камінці, що їх Сантьяго устиг вкинути до своєї торби.
— Дай свій рушник! — наказав Ілії.
Ілію їв жах. Косував на мерця, слухняно подав Гоцикові свій рушник. Той розстелив його поряд із першим. Скинув з себе брудну футболку.
— Зійде, — буркнув. Поклав поряд із рушниками.
— Гоцику… Що ти робиш? — Ілія закружляв навколо Гоцика, оминаючи мертвого пастуха.
— Ділю усе… Мені. Тобі…
— Ти віддаси мені частину скарбу? Брате!
— Та побудуй уже свій замок на сорок кімнат, бо дах з’їде!
— Брате… — Ілія перестав помічати мертвого пастуха. — Ніколи не забуду! Ніколи… Але я ж… Скажи? Не обманув! Правда ж? Я знав, що тут на всіх вистачить. А ти… Що ти робиш? Чому ти ділиш усе на трьох?.. Пастух… Він же мертвий!
— Ізідорі віднесемо.
— Що?! — Ілії здалося, не розчув. Як це — Ізідорі? Якого біса?!
Гоцик уже закінчив розкладати монети-камінці на три купки. Зав’язав дві у рушники, одну замотав у футболку, вкинув футболку до свого рюкзака.
— Чуєш? Зроби щось із бідахою, — кивнув на пастуха. — Очі закрий, струси пилюку з одягу.
— Навіщо?
— Його ми теж понесемо. До Ізідори.
— Матір Божа! Ти з’їхав з розуму! Ми не можемо. Нас заарештують і вб’ють! Я не повернуся у те містечко! Я не хочу торкатися… мерця. Ти… Ти вбив, ти і… Навіщо все те?!
— Не верещи! Повинні ж ми звільнити дівчину, бо чекатиме до сивини. А кого? Помер, їй-богу. Хай переконається, звільнить серце. Та й поховають гідно. Не валятися ж йому отут крукам на радість.
Указав на кляті кущі.
— А я поки гілок нарубаю.
— Нащо?
— Ноші зроблю. Не на руках же його тягнути.
Ілія не чув, як Гоцик довбе кущ, тремтячою рукою заплющив очі наївному пастушкові, струсив пил та бруд з його одягу, злодійкувато скосив на Гоцика очі й поспіхом понишпорив по пастухових кишенях. Віднайшов великий зелений смарагд.
— Ну, що ж ти… — прошепотів недобре, швидко засунув камінь до своїх штанів. — Обікрасти нас захотів?.. Вражина…
Норовистою гірською дорогою до містечка Гоцик з Ілією тягнули важкі ноші з мертвим тілом, сонце валило з ніг. Гарячий піт заливав чоло — не змахували, інакше довелося б зупинятися щохвилини. Навколишній пейзаж двоївся-плигав перед Іліїними очима, пальці самі розтискалися — нема більше сил, падав. Гоцик зупинявся, похмуро зиркав на Ілію, та не гарчав, не підганяв — сам ледь дихав.
— І треба то? Треба? — бідкався Ілія.
Гоцик не відповідав. Мовчки вчіплявся у грубу гілку нош, тягнув далі. Ілія підводився — хочеш не хочеш, впрягався помагати.
Містечко — увесь час перед очима. Ось воно, поряд! Та минула година, друга, третя, а мандрівники усе тягли мерця під пекучим південним сонцем. Над ношами почали дзижчати мухи.
— Гоцику… Пастух смердить… — кволо прошепотів Ілія.
— Помреш — теж смердітимеш, — заспокоїв той.
Та Ілія не заспокоївся. Кинув ноші. Скинув рюкзак із плечей. Тер скривджені плечі.
— Все! Хоч убий! Не піду далі! Не тягнутиму оцього… покійника!
— Заткнись і впрягайся, — холодно порадив Гоцик.
— З якого це?! Ще й безплатно! Ти… Ти мене весь час експлуатуєш! А це я… Я тебе винайняв! А ти… Заплати! У тебе багато золота! Заплати, і я тягнутиму!
Гоцик усміхнувся уїдливо.
— Бухгалтер…
— Ні! — Ілія підскакував навколо Гоцика, розмахував кулаками в повітрі. — Не смій! Не смій так називати мене, брудна українська тварино!
— Що?! — Гоцик кинув ноші.
Ілія заволав і кинувся тікати.
— Біжи! — розсміявся Гоцик, буцнув ногою Іліїн рюкзак. — А твої скарби мені лишаться. Однаково ти їх мені обіцяв.
Ілія зупинився і заплакав.
— Ненавиджу… Ненавиджу тебе, брате!
— Пішли… — втомлено наказав Гоцик, першим повернувся до нош.
Та біля невеличкого гаю сили скінчилися остаточно. Попадали.
— Брате… Шкода, торбину пастухову не взяли, — сказав Ілія. — У нього вино було. Може б, і хліб знайшовся.
— Чому ж «не взяли», — хрипло відповів Гоцик. — Піди, дістань… Під тілом на ношах.
Ілія забув про нудоту й відразу. Почвалав до нош, побачив під колінками мертвого пастуха торбу, висмикнув.
— Тут і хліб, і шинка, — радів.
