Ілія не рахував, скільки разів підряд усе повторював і повторював: та де ж ти? Паморочилося. Витягував шию, вдивлявся у порожню дорогу, що вела до містечка. І раптом упіймав себе на думці: радий. Радий, що Гоцик усе ще не з’являється. Вільний. Ілія — вільний. Ніхто не насміхається, не наказує, що робити. І усі багатства тут. Якщо Гоцик не повернеться, Ілія стане удвічі багатшим.
— І скільки ж мені чекати? — пробурмотів роздратовано.
Сонце уже схилялося до мрій про файні сни. Притишило спеку. Густі тіні розляглися пагорбами і низинами. Підозрілі ворожі звуки заполонили вечір: навколо Ілії на землі, у повітрі зашаруділи-застрекотіли-завили незнайомі комахи, тварини…
— Не повернеться!
Ілія вишкрябався з каміння. Закинув на плечі свій рюкзак, підхопив Гоциків. Посунув до дороги. «От і все! — колотилося серце. — От і все!»
Вийшов на дорогу. Один кінець її впирався у містечко, інший зникав у густих присмерках.
— Прощавай, Гоцику.
Махнув рукою містечку, швидко пішов у протилежний бік, у темряву. На душі — як у неприбраному хліві. Серце ревіло тоскно, як ті корови, що їм вік не виходити з того хліву. Ілія не жадав чути серця, уперто розмірковував уголос:
— За все треба платити, Гоцику! За всі примхи і глупства! За вбивство! За ідіотську забаву — нести покійника чортзна-куди! І хіба то нелогічно, що тебе покараю я? Це — правильно. У тому є вища справедливість і логіка. Однаково ти б розтринькав скарби на дурню. На радість, на коней, жінок… А я… Я усе прорахував. Спочатку — непримітний будиночок з черепичним дахом. А потім уже…
Ілія перечепився через камінь. Зупинився. У густих сутінках почув голос Гоцика.
— А ти бухгалтер…
— Ні! — загорлав так гірко і голосно, що темрява в той же час наповнилася ворожими рухами й звуками.
— Ні, — горлав, як навіжений. — Ненавиджу! Не смій називати мене бухгалтером!
Замовк, озирнувся у бік вогнів містечка, що вже ледь жевріли вдалині.
— Ненавиджу, — прошепотів, пішов на ті вогні.
— Ненавиджу! — повторював знову і знову, приречено крокував до того, від кого так сильно жадав утекти раз і назавжди.
Містечко зітхало уві сні тихим шелестом листя, протягами у відкритих вікнах. Ілія дійшов до невеличкої площі біля мандаринових дерев, зупинився. Навпроти — темні вікна крамнички «Вовна. Сукно». І де Гоцика шукати?
Насторожено пішов до крамнички: між її фасадом і сусіднім будинком — вузький прохід. Заглибився. Бокова стіна крамниці переходила у невисоку кам’яну огорожу, що огинала немалий задній двір, причепурений настільки ретельно, що й при місяці виблискував рівним газоном, лапатими пальмами, зажуреними квітами.
Ілія переліз через огорожу, зазирнув у перше ж прочинене вікно, з якого вітерець вимів білу завіску. То була спальня Ізідори. Ілія причаївся біля вікна, витріщився: усе ніяк не міг роздивитися дівчину — лежала на широкому ліжку майже гола, прикрита тільки короткою напівпрозорою мереживною сорочиною на тонких лямках. Довге чорне волосся — хвилями по подушці. Одна ручка впала з ліжка, пальчиками торкалася підлоги. Час підганяв — шукай Гоцика! Ілія тупцював під вікном, зрушити не міг — ніби без того, щоб торкнутися Ізідориної щоки, надалі усі шляхи тупикові.
«Залізу! Не потривожу. Тільки роздивлюся…» Роззирнувся полохливо — тихо. Уже заніс ногу до підвіконня, та раптом двері у дальньому кінці будинку із рипінням розчахнулися…
Ілія відсахнувся, присів під трояндовий кущ біля Ізідориного віконця, визирнув.
З будинку у двір вийшли двоє чоловіків. В одному із них Ілія впізнав пузатого Ізідориного тата. Вів у глибину двору до столу із лавами під пальмами високого міцного парубка.
Гоцик? Ілія напружив очі. Парубок задьористо хитнув головою, відкидаючи з лоба пасмо довгого русявого волосся.
Ні… Не Гоцик. Чоловіки усілися за стіл під пальмою. Синьйор Санчес дістав з кишені кілька купюр, поклав перед парубком.
— Це аванс, — поспішив заспокоїти співрозмовника, бо парубок спритно ухопив гроші, роздивився із прикрістю, обурено кинув на стіл.
— Дві тисячі євро, синьйоре Санчес! — мовив категорично.
— Побійся Бога, Педро, — роздратувався Санчес. — Хіба то праця — прослідкувати за чужинцем, зателефонувати мені, повідомити, куди саме йде і де той його товариш убогий.
Ілія затрусився від ненависті. «Ненавиджу! Ненавиджу!»
— П’ятсот! — оголосив Ізідорин батько.
— Можу і за сотню погодитися, — відповів нахабний Педро. — Бо ж усі бачили: той чужинець до біса багатств вам приніс…
— Це придане! Ізідорине! Уже й у банк відвіз! Немає нічого! — заспішив Санчес. — Хоч ріж мене…
— …І, певно, собі той чужинець щось лишив, — продовжував парубок, ніби не чув співрозмовника.
— Де там?! Усе віддав.
— Навіщо ж вам знати, куди піде?
— Боюся, Педро. От хрест святий, боюся. Дивний чужинець. А як передумає, повернеться. Почне мордувати… Страшний. Ох і страшний. Очі холодні. Так і їсть тими очима… Ізідора постелила йому у малій кімнатці біля кухні, заснула, бідаха, а мені сну нема. Страшно. Ото й хочу узнати, куди подінеться.
Педро недовірливо скривив пику, підвівся, заходив навколо столика.
— Тисяча.
