Скосив очі на жінку: Марічка притисла руки до грудей, зболілими очима роззиралася навкруги, по щоках текли сльози. Хитала головою скорботно, ніби говорила: сили небесні, невже це не сон?..
— У Луцьку заночуємо, — сказав. — А завтра… у Теребовлі будемо.
Готель на околиці Луцька немов чекав спраглих по дому. Надворі вечір, а в ресторанчику готельному тобі на вибір: і юшка грибна, і борщ справжній, і вареники, і крученики, і налисники, і голубці, і ще зо два десятки усього того, за чим і Гоцик, і Марічка скучили до біса.
— Два борщі для початку, — скомандував Гоцик.
Ледь умовив жінку не їсти в номері.
— Кидайте то, мамо Марічко. Ви сильна. Таке здолали — ворогу не побажаєш. У нас свято нині. І новий рік за кілька днів. Святкуємо і начхати на всіх. І по сто грамів. Га? Давайте. Горілочки…
Повів жінку до столика біля вікна, що стояв окремо, — щоб не у всіх на виду. Власноруч розім’яв усі овочі у борщі, сметанку розколотив.
— Смачного…
Марічка дуже старалася. Із зімкнутими вустами ковтала борщ, перехилила разом із Гоциком чарку горілки. Дивилася у вікно зачудовано, усміхалася сумно. Від вареників відмовилася.
— А я порубаю, — сказав Гоцик. — Посидьте зі мною. Я швидко.
І добре, що не відпустив. Вареники з картоплею ще, певно, булькали в окропі, коли Марічка зблідла, схопилася за серце.
Гоцик підскочив, як ошпарений.
— Що?! Серце?
Так — ледь змогла кивнути. Гоцик підхопив жінку на руки, поніс до номера.
— «Швидку» викличте! — кричав переляканій офіціантці.
Замість спокійного сну на батьківщині, першу в Україні ніч Гоцик провів у коридорі місцевої лікарні, куди «швидка» доставила Марічку із серцевим нападом. Черговий лікар у приймальному відділенні лаявся:
— Та вона просто п’яна!
Гоцик тицьнув йому під ніс естонський паспорт і сказав чистою українською:
— Роби щось, бо вб’ю.
Подіяло. Лікарі заворушилися. Повезли Марічку по коридору на каталці. І хоч Гоцик брехав красиво: іноземні громадяни, поспішають на важливу конференцію, хочете міжнародного скандалу — зволікайте! — поки не дістав 100 євро, медики усе кивали на вміст алкоголю в крові Марічки й розводили руками. Та найтяжчим було пояснити: у жінки немає язика. Обережніше б, тактовніше… Враховуйте, прошу! Черговий лікар вислухав і в той же час попросив Марічку відкрити рот.
Гоцик оскаженів. Бігав коридором, стукав у всі двері: хто головний?! Переколошматив усю лікарню. За годину черговий лікар викликав завідувача кардіологічного відділення і все враз стало на свої місця. Поважний мужчина середнього віку беземоційно вислухав Гоцика і звелів чекати в коридорі. Напівпритомну Марічку поклали до окремої палати, приставили до неї санітарку, видали Гоцикові довгий список ліків, що їх можна було купити у будь-якій цілодобовій аптеці міста.
— І ви… чекатимете, поки я привезу ліки?!
— Ні! Використаємо наші запаси, але на ранок ви мусите поповнити їх, — усе так же спокійно і безбарвно відповів завідувач кардіологічного відділення.
Ближче до півночі Марічку врешті почали рятувати. Гоцик скнів у коридорі, згадував чемного Ісусика, навіть поцілував медальйон, з якого дивилася на нього Санта Марія де ла Есперанца Макарена. Уздрів завідувача кардіології, кинувся до нього:
— Що?
— Електрокардіограма підтвердила передінфарктний стан. Екстрасистолія, декомпенсація кровообігу. Пароксизмальна тахікардія…
— Не розумію. Без термінів!
— У палаті інтенсивної терапії пані…
— Марії!
— Я думав, вашу матір звати Айне…
— Айне-Марія! — рипнув зубами Гоцик.
— …пані Айне-Марії поставили крапельницю: нітрогліцерин внутрішньовенно. Спазмолітики й антикоагулянти допоможуть зупинити напад. Не хвилюйтеся, пане Вяйно. За тиждень зможете продовжити вашу подорож Україною.
За тиждень? Нормально. Гоцик раптом зрозумів: нормально! Не варто спішити. Ніколи і нікуди. Тицьнув медбратові десятку, пробрався у палату інтенсивної терапії, нахилився до блідої Марічки.
— Я тут… Поряд. Просто сюди до вас не пускають. Але я буду навідуватися. Як зранку мою пику не побачите, значить, в обід чи під вечір обов’язково проберуся. Я вас не покину.
Вийшов з палати, зиркнув на годинник: третя ночі. Почалася остання доба року 2009-го. Усміхнувся затято. Встигне до Теребовлі змотатися. Зранку Марічка розплющить очі — а біля ліжка чоловік і донька. Звичайне новорічне диво. Марічці наразі вкрай необхідні дива.
31 грудня 2009 року вранці міцний парубок заливав у стареньку блакитну автівку пальне на автозаправній станції на околиці Теребовлі. Похмуро спостерігав за літнім чолов’ягою — поки бензин лився у бак, вправно тер гумовим шкребком лобове скло.
— Пане, ви з Теребовлі? — запитав.
— Так, — кивнув заправник.
— Саламанів знаєте?
— Так, — повторив чоловік. — Сусіди мої.
— І що за люди?
— Добрі люди, — заправник підозріло зиркнув на Гоцика. — Справу яку до них маєте?
— Передачу. Для Дори… Є у ваших Саламанів донька Дора?
— Е, пане! Де її тепер шукати, ту Дору… На заробітки поїхала.
— Куди? — Гоцик перелякався.
— Галя, жінка Стефана, казала, що до столиці.
— А хіба жінку Саламана Галею звати? — насторожився Гоцик.
