Марічка глянула на Гоцика із довірою, кивнула: як скажеш, дитино. Гоцик повеселішав. «Не зупинятимуся! — затявся. — Вночі навіть краще… Рух не такий жвавий… Не засну ж я кермом, коли дім поряд».
Сьомого січня ще до півнів у Нехаївці біля акуратного паркану міцної хати зупинилася замурзана старенька автівка. Гоцик грюкнув дверцятами, роззирнувся схвильовано, наче за рік село мало вигоріти, вмерти й щезнути. А стоять… Хати, дерева, генделик «Марія Магдалина»…
Озирнувся до Марічки — тупцювала біля автівки, села не роздивлялася. Очі у землю, ніби геть перед усіма завинила, місця їй на цій землі нема.
— Ходімо, мамо Марічко! Ми вдома…
Двері розчахнулися, перш ніж Гоцик відчинив рипучу хвіртку, На порозі стояв сивий тато. Гоцик захлинувся: ще більш постарів, сірий увесь. У руці дрючок. Певно, подумав, злодюжки якісь у світанку на подвір’я пнуться.
— А… Ти… — мовив стримано.
Всю довгу безкінечну ніч, поки Гоцик гнав і гнав стареньку автівку в геть не економному режимі до рідної хати, тисячі разів намагався уявити, як зустріне тато. Спочатку перелякав сам себе: тато помер… Гоцик зазирне до порожніх кімнат… Ні! Ще тільки побачить вулицю, дім, як зрозуміє: нема… Свині — сироти. На хаті дах поїхав від горя.
— Тьху ти!
Хитнув башкою: маячня! Тато в нього — кремінь! Такого розбити — сто років сіпатися… Вийде на поріг, усміхнеться уїдливо, мовляв, дурне ти, дурне… А батько казав… А чи, навпаки, й слова не мовить. Насупиться сердито, піде до хати, а дверей за собою не зачинить… Нізащо не зачинить, аби Гоцик не психонув, не побіг геть. Знає синову вдачу. Сам — мов той віслюк упертий. А може, не втримається. Змахне сльозу, відвернеться, аби син не помітив…
У сірому небі тільки зачинався перший день Різдва Христового. Тато стояв на порозі.
— А… Ти… — мовив стримано. Віджбурнув дрючок.
— Привіт, тату…
Тато мовчки розвернувся, пішов до хати. Та дверей не зачинив. Гоцик напружився, озирнувся до Марічки, взяв її під руку.
— Мамо Марічко! Прошу!
Завів жінку в дім.
— Зараз воду зігрію. Умиєтеся. А поки… Ходімо! — тяг до своєї кімнати. — Отут відпочити можете, перевдягнутися. Хай це буде ваша кімната? Не проти?
Залишив Марічку у власній кімнаті, пішов хатою.
— Тату!
Тато на кухні чайник ставив. Гоцик підійшов впритул, глянув йому в очі.
— Жінку… з полону циганського в Іспанії визволив. Наша… Українка. Марічкою зветься. П’ять років мордували. Язик відрізали. Ти… врахуй! Бо тут житиме. У моїй кімнаті.
Тато звів брови, скосив очі у бік синової кімнати. Кивнув.
— Голодні? — вимовив врешті.
— Та поїли б. Усю ніч їхали.
За круглим, як земна куля, столом мовчки сиділи. Тато готувався до Різдва — свиню зарізав, тож є і кров’янка, і печеня, домашня ковбаса з салом і гречкою. Гоцик рубав усе підряд, Марічка тільки чай пила.
Тато першим підвівся. Дістав із шафи рушник. Простягнув жінці.
— Марічко, — сказав. — Ходімо зі мною. Покажу, де вмитися можна.
Гаряча вода зробила своє діло: втомлена Марічка заснула у Гоциковій кімнаті.
— А тобі де постелити? — запитав тато.
— Та ніде! Не хочу спати. Піду…
У дупу пекло. Вискочив надвір. Пішов вулицею. Серце хвилювалося, та не гірко-насторожено, ні — наче дочекалося врешті, чого жадало. Наче варто було збити ноги в кров, аби тільки зуміти повернутися саме сюди.
Дійшов до Тайчиного двору. Штовхонув хвіртку. Собаки ланцюги рвуть.
— А вам чого?!
Стукнув у двері Тайчиної хати. Гукнув.
— Тайко…
На поріг вийшла Тайчина мати.
— Стиць, приїхали! А ти звідки намалювався, Семене?
— От вам не однаково… — буркнув Гоцик. — Доброго ранку, тьоть Люсю. А Тая де?
— Спить! Ти на годинник дивився? Ще й сьомої нема!
— Щось ви довго спите…
— Та не сплю давно!
— А Тайка чого спить?! Роботи їй нема?..
— Ще перед тобою не звітували, халамидник. Заходь, давай. Линдає воно десь, спокою йому нема…
Тайка не спала. Розливала сметану й вершки по півлітрових банках. Побачила Гоцика, усміхнулася:
— Сьомко! З Різдвом…
— Що? Торгувати їдеш?
— Мама поїде. Зберу її тільки.
Гоцик усівся на табуретку поряд із столом, за яким Тайка дзенькотіла банками.
— Тьоть Люся! — гукнув. — А йдіть сюди!
— Чого тобі? — Тайчина мати уже теплу кофтину вдягла, поверх фуфайку.
— Женитися хочу. На вашій Тайці, — сказав Гоцик.
З табурета підвівся, плечима знизав.
— Тайко! Тільки не смійся. Я серйозно. Я ж тобі ще в школі обіцяв. Пам’ятаєш? Так я це…
Тайка не втрималася, усміхнулася.
— Сьом… А ще обіцяв подарунок мені привезти.
— Який?
— Ну… Щось таке, що у них там є.
— Де там?
— Там, де ти був!
Тайка примружила очі лукаво, раптом гордо підняла підборіддя — чисто Ізідора.
— Як дарунок привіз, значить пам’ятав мене, — вирішила. — І слова дотримав. А як ні… не піду за тебе!
Гоцик насупився, кивнув, поліз по кишенях.
— Та немає там нічого особливого…
Намацав щось розміром з волоський горіх, кругле, з нерівними краями… Дістав — золото. Шматочок, що відколупав від золотого бруска. Простягнув Тайці.
— Тобі…
— Що це? — Тайка взяла золоту кульку, поклала на долоню.
Тьоть Люся шию витягнула.
— А-а-а… То ти серйозно.
— От ви, їй-богу! А коли це я отут жартував?!
Тайка перестала усміхатися.
— Сьом… Ти серйозно?!
