— Добре, — погодився Гоцик. — Не буду… Оце востаннє — і все! — замовк, плечима знизав. — Твою наліво, бля… Я щасливий…
Наприкінці червня, рівно того дня, коли Дора розсипала під березою на березі Дніпра землю, намолену в храмі, Марічку ніби відпустив хтось невидимий, дужий. Зайшла до сараю, де Гоцик із татом підправляли інструмент, зіпсований на будівництві гаражу — посеред нього тепер гордо стояла «SEAT Arosa», — приклала руки до грудей, кивнула Гоцикові.
— Що? — запитав. — Поїдемо до Дори?
— Давно пора, — сказав тато.
Та не так усе просто виявилося. Марічка цілий вечір Богові молилася, сили просила, наснаги… Не побоятися до рідної дитини наблизитися. Не змогла. Сиділа в автівці, плакала, а вийти й до Дори підійти не наважилася.
Гоцик не психував. Гоцик мав терпіння.
— Нічого… Ще раз приїдемо. І ще… Скільки там їхати до того Києва.
За тиждень знову повернулися до столиці. Звикли уже — зранку Дора і високий патлатий хлопець спішили до редакції. Бачили їх лише коротку мить, та Марічці й того вистачало. Пересвідчувалася: усе добре з дитиною. І хлопець подобався. Дав же Бог Дорі щастя! І щоб довіку… Марічка до скону про те молитиметься.
Та того дня, хоч і приїхали рано, не уздріли Дори. І хлопець високий не розчахнув прозорі скляні двері, біля яких чатував охоронець. Марічка перелякалася. Чорні очі — космос. Біда?
— Так! Спокійно! Зараз розберемося!
Гоцик залишив жінку в автівці, посунув до охоронця, та пишний, як свіжа булка, чолов’яга тільки позіхав вправно.
— У цій будівлі більше десятка організацій! Звідки я можу знати, хто тут де працює?!
Гоцик відійшов від скляних дверей, набрав номер Світлани Діброви. Давно вирахував: Дора і патлатий працюють у тому ж виданні, що й жінка, яка шукала в Інтернеті Марічку Саламан. Та телефон Світлани Діброви не відповідав.
— Почекаємо, — вирішив.
До п’ятої вечора у автівці промордувалися. Та Дора так і не з’явилася. Коли з будинку, де розташовувалася редакція, почали виходити люди, Гоцик завів двигун…
— Додому до Дори поїдемо, — сказав Марічці. — А раптом прихворіла… Вдома лежить.
Сам уже нервувався: хтозна, що з дівчиною. Від Хрещатика до Троєщини через Поділ скерував. На Контрактовій трудяга «SEAT Arosa» стала, як віслюк, і ні з місця.
— Блін, ну чому зараз?! — психонув Гоцик. Крутив, крутив ключ у замку запалення — іспанці по цимбалах.
Відтяг автівку до бровки біля Могилянки.
— Ходімо, — буркнув Марічці. — З таксистами поторгуємося. Вони тут розпанькані.
Вечірньої літньої години на Контрактовій пульсувало життя: морозиво, пиво, квас. Дівчатка, гульвіси, старі… Перемішалися — збій системи! Тільки довгі черги до маршруток, конкретні, як математичні твердження, вносили відносний порядок у загальну легковажну емоцію.
Гоцик нахилився до таксиста — сидів в автівці, ледь скло спустив — вторговував ціну до Троєщини. Марічка стояла поряд, роззиралася безпорадно, наче в гамірному натовпі неодмінно десь є Дора. Вишукувала поглядом.
— Ма! Мо! — почула раптом грудний, затиснутий гірким стогоном голос.
Гоцик теж почув. Підвів очі — біля Сковороди, метрів за десять від Марічки стояла приголомшена Дора. Не рухалася. Тремтіла і тільки все вигукувала, як божевільна, голосно і гірко:
— Ма! Мо! Ма! Мо…
Марічка кинулася до доньки. Дора розкинула руки, побігла назустріч. Летіла, ридала, кричала:
— Мамо! Мамо!
Зіткнулися, як дві хвилі. Обхопили одна одну й не втрималися, упали на коліна. Площа завмерла. Навіть п’яні підлітки на зупинці заткнули роти пивними пляшками, мовчки сьорбали. Люди обережно обходили двох тремтячих жінок. І тільки один козел клацав мобільним, знімаючи їх на камеру. Гоцик мовчки видер у козла мобільний, викинув у смітник.
Вони не могли прийти до тями. Не могли рухатися і зупинити сліз. Гоцик ледь відірвав їх від землі, повів до автівки. Спочатку всадовив Марічку. Взяв Дору за плечі, дивився в очі.
— Розумієш, що кажу? — запитав суворо.
— Розумію… — Дора забула думати про слова. Самі вилітали.
— Твоя мама зараз не може розмовляти. Розумієш?
— Розумію…
— Не питай поки. Багато чого пережила. Потім… Усе потім. Розумієш?
Дора кивнула чорними кучерями, вирвалася з Гоцикових пазурів, забилася в автівку, припала до мами. Балабонила, не зупинити.
— Матусю, рідненька… Я чекала… Я сподівалася… Не покидай мене! Не покидай! Я розмовляю! Матусю! Ти чуєш? Я розмовляю… Не покидай!
«Ні, не покину!» — Марічка хитала головою затято, обіймала дитину, обціловувала щічки, волосся, плечі, руки…
Гоцик усміхнувся так радісно, ніби щойно врятував цілий світ, а натепер його місія вичерпана — зайвий!
— Піду… — сказав у простір. — Потиняюся…
Полишив Марічку і Дору в автівці.
— Тільки щоб не померли мені від радощів! — гримнув.
Ноги самі привели на Андріївський.
