Ех, бачив би Фома, яка компанія по його подвір’ю шастає. Макар завів «обраних» у двір, указав на лавку під засніженою голою вишнею.
— Отут чекатимете. До мене — по черзі. Зрозуміло? — сказав жорстко. Із подивом відзначив: у голосі з’явився метал. Всередині завівся двигун. Торохтів: фабрика, фабрика! Механік не зважав, підливав бензину: фабрика, фабрика! Сьогодні! Сьогодні ж!
Першим до кухоньки, де біля столу по-хазяйськи розсівся Макар, увійшов алкаш. Сів на стілець навпроти роботодавця.
Макар примружив око, уважніше обдивився претендента. Неголений, светр брудний, спортивні штани, мабуть, ніколи не знімає. І спить у тих штанях. Спортсмен, мать твою… Очі. Хіба що очі розумні. Не йолоп.
— У мене є вимоги, — сказав алкаш спокійно.
Макар сіпнувся.
— А! Так ти в терористи прийшов записуватися. А я заручників набираю. Різницю відчуваєш?
— У мене є вимоги… до терористів, — сформулював претендент.
— Серйозно? Ну, це позиція. У мене теж є… вимоги… до терористів. Добре… Як звати?
— Костянтин. Шнуровський. Можна просто — Костя. Автобіографія: зловживаю, бо ненавиджу. Крапка. Можна висувати вимоги?
— Ми їх з тобою разом сформулюємо. Пізніше, — пообіцяв Макар.
…Другим на кухню обережно зазирнув сивий літератор, увесь на нервах від багаторічної творчої вагітності без пологів.
— Проходьте, сідайте, — наказав Макар.
Пустовоєв примостився на краєчку стільця, гірко зітхнув, раптом вибухнув гарячковою промовою.
— Так, молодий чоловіче! Так! Бути заручником… Це вам не у шахи на гроші грати! Тільки інтелігент… Тільки людина тонкої душевної організації… Тільки справжній письменник…
— Ви письменник? — здивувався Макар.
Геракл підвівся, гордо випнув уперед грудну клітку.
— Геракл Генрихович Пустовоєв! Літератор!
— Літератор? А ви, часом, адресою не помилилися? Тут не видавництво. Ви би…
Не договорив. Літератор раптом кинувся до роботодавця, учепився в його руку.
— Благаю! Благаю… Ось! Промацайте мій пульс! Це пульс драми! Трагедії… Пульс зламаної долі. Тільки письменник зможе відчути усю апокаліптичність моменту! Побачити в очах біль… за Батьківщину…. паскуду… яка… не цінує…
Геракл схлипнув, відпустив Макарову руку… Безпорадно озирнувся і побачив тільки стілець, як фундамент свого подальшого скніння. Опустився утомлено.
— Що, не друкують? — без співчуття запитав механік.
Літератор зіщулився, зиркнув на хлопця зацьковано.
— Та як ви тільки смієте! Друку… вали! Ви на той час ще й читати не вміли. Журнал «Жовтень»… Я тоді так захопився сільгосптематикою… Усі ці трактори… Доярки…
— Ясно, — сказав Макар.
Геракл глянув на хлопця благально.
— Може… На вашій роботі я побачу жахливий виворіт життя і на мене зійде осяяння невідворотного натхнення…
Макар зупинив погляд на благенькому піджаку пана літератора…
— А досі вас життя тільки балувало? — запитав приголомшено.
…Третім до вітальні зайшов хлопчина в бейсболці. Нічого так, жвавий. Макар аж осміхнувся іронічно.
— Ну! Давай. Колися. Хто такий? Як звати? І на який ляд тобі ця морока?
— Вова звати.
— Просто Вова?
— Нормально… — сказав Вова. — Ну… Нудно… Розумієш?
Макар кивнув. Дістав із сумки точну копію «макарова», поклав на стіл перед хлопчиною.
— Уже веселіше?
— Банк грабонемо? — запитав той.
Макар вишкірився.
— А… То ти з відморозів, Вово! Ні. Банк ні до чого.
— А зброя…
— А це для тебе, Вово. Ти ж заручником працюватимеш. Не передумав?
— Я що, хворий? — образився Вова.
Макар стояв біля вікна, дивився на голу вишню, біля якої жваво перемовлялися найманці. Віри не йняв — вийшло! Найняв собі армію, але тепер відчував не задоволення і радість реваншу — тільки гидливу відразу й презирство. «Блін, ідіоти! Продалися за копійки! Раптом щось станеться — мене винитимуть. А за що? Чому людям так до вподоби перекладати відповідальність за власні вчинки на когось? — думав. — Оці троє… А чи Марта… Хіба я її зґвалтував? Сама на шию вішалася! А чи Нані… Хіба я примушував її до почуттів? Сама… Ні, ні! Немає питань до життя. Ясно, як жити! Усе, на що людина йде добровільно, суспільство не повинне карати презирством. А я так і жив: що б не робив — тільки за доброю волею інших людей. Планка суспільної моралі — як на тій гойдалці — внизу, якщо на висоті ступінь узгодженої добровільної продажності, — хіба я ті правила встановлював? Нічір. Щодня тисячі, ні — мільйони громадян добровільно погоджуються на всілякі паскудства — несправедливу зарплатню, побиті шляхи, начальників-ідіотів, зіпсовані продукти, отруєні воду й повітря, гнилі перспективи і ще більш гниле існування… І відчайдушно ненавидять собі подібних за ту згоду жити в багні. То чим я гірший за них? Тим, що не бажав скніти у злиднях? Продався задорого? Ні, карати інше треба. Коли ти повертаєшся до свого дому, а дім уже не твій. Коли обманом і підлістю забирають твою власність. Коли ти навіть не знаєш, хто те падло, бо воно нічого з тобою… не узгоджувало!»
Вийшов на поріг до трійці претендентів, глянув недобро.
— Костю, Геракле, Вово… — сказав глухо. — Вітаю. Прийняті. Сьогодні о десятій вечора…
— Перепрошую, пане… — Геракл знітився. — А як нам до вас звертатися? Може, пан Інкогніто?
