— Де? У великому місті? Тут навіть бездомні пси виживають. Ні, Максиме. То не шокотерапія і не привід для аналізу, — усміхнувся іронічно. — Звичайне життя… Зрозуміти, чого ви варті, можна лише в екстремальних умовах… Сьогодні вистачає ентузіастів, які організовують подібні тренінги… НЛПісти, школи виживання… Думки гарантовано яснішають. Занурення у природу — саме по собі очищення… Обмежене коло людей і існування на межі вивільняють усе, що приховане у звичному житті…
Макс глянув на лікаря холодно — не туди прийшов!
— Скільки я вам винен?.. — запитав зверхньо.
Вранці 27-го лютого від Києва на захід мчав потужний позашляховик “тойота” — заноси по цимбалах. На задньому сидінні напружений Макс кидав по боках косяки, наче той скаут, що йому наказали запам'ятати шлях.
— Спи поки, — з переднього сидіння до нього обернувся спокійний, як тиха вода, міцний чолов'яга років сорока з коротким русявим волоссям і дитячими блакитними очима.
— Перепрошую… Як вас звати? — озвався Макс.
— Дон.
— Це я уже знаю… Прізвище. А ім'я?
— Дон, — повторив чоловік. — 3 донських козаків я, — глянув до водія. — Не жени, Юрку. Під Рівним заночуємо. В “Айвенго”…
— Нормально їдемо, — буркнув немолодий Юрко з татуйованим драконом на потилиці.
Макс відкинувся на спинку сидіння, втупив очі в бокове скло: ще один без імені… “Здається, я тільки-но утнув найбільшу дурню у своєму житті”, — подумав.
— Знаєте… Повертаймо! — вицідив.
— Бомага… — спокійно відказав Дон. — Сам підписався…
…Каша заварилася тиждень тому. Після візиту до психотерапевта згадував вдумливі очі Романова, читав у них без слів: тобі б випробувати себе, хлопче, та не наважишся. З чого так вирішив?! Школи виживання? Смикнув Ганну Іванівну.
— Контакти всіх, хто займається психотренінгами. Виживанням в екстремальних умовах. Негайно, — наказав.
За годину гортав аркуші з телефонами і адресами. Безцінна у нього секретарка.
— Дору на потяг посадили?
— Так.
— І… куди поїхала? — очі примружив, аби не виказати роздратування самим собою: ніби соромиться питати. А чому?
— На Івано-Франківський сіла, а де зійде — не знаю… — упевнено збрехала Ганна Іванівна.
Відіслав — вільна, заглибився у вивчення списку, намагаючись з адрес, презентації послуг, цін, титулів інструкторів і педагогів визначити одну з усіх контор, які всі до одної обіцяли “забави для справжніх чоловіків в умовах, близьких до армагеддону”. І так би плутався до ночі, та в око впала конторка з банальною назвою “Весна”. Згадав: “Спи до весни, усе навесні…” Може, ця “Весна” ворожці примарилася? Перечитав рекламу — “Екстрим-тури, бомж-вояжі. Дорого!” Негусто… І пихато. А що там за “Весна” така?
Того ж вечора після попереднього дзвінка цікавість погнала до Куренівського кладовища — тут вона, десь поблизу…
У внутрішньому дворі автомайстерні неподалік телевежі хлопець з чорними від мастила руками указав на вузький хід, що вів до другого, ще більш захаращеного двору. І тут, на одних дверях напівпідвального приміщення, до яких спускалися п'ять обвалених сходинок, Макс узрів куцу вивіску без ознак профілю діяльності. Отак просто — Весна. Навіть без лапок. Штовхони двері, за ними — вічне відродження.
Макс дошкрібся до дверей, закляк перед ними на мить і, може бути, пішов би геть, та замок клацнув і Максу назустріч вийшов бездоганний, як сам Дюк, молодий хлопець з елегантним “А. LANGE & SÖHNE” на зап'ястку. А в Дюка ще ніколи не було такого коштовного годинника.
— До нас? — привітно, як сам Макс зазвичай, посміхнувся. — Прошу… Це ви телефонували вдень?
— Так.
— Перепрошую, але мушу запитати… Звідки ви дізналися про нас? Ми не рекламуємо наших послуг.
— У мене секретарка вправна… — сказав Макс.
— Дуже! Дуже вправна, — молодик замовк, уважно глянув на Макса. — Чим можемо вам допомогти?
— Запросіть всередину для початку, — роздратувався Дюк, бо молодик і досі стояв у дверях, ніби у надра таємничої “Весни” зась.
— Прошу! — молодик розчахнув рипучі двері.
Макс увійшов, роззирнувся — квітів, бутонів, свіжих теплих вітрів і ясного сонця не спостерігалося. Невеличкий кабінет. Дешеві шпалери, з намальованими на них цеглинами, погане освітлення, старий стіл у куті біля важкого сейфа, які в пристойних офісах давно відправили на звалище. Навпроти сумнівний диван і ще більш сумнівний журнальний столик, завалений усім, що необхідно для термінового чаювання.
— То чим ми можемо вам допомогти? — почув голос молодика.
Роздратувався подумки: хто це “ми”? То він про себе?
— Скільки коштує участь в екстрим-турі? — у лоба.
Молодик нічим не виказав здивування.
— Ви помилилися, — відповів чемно, не присікатися. — Ми спеціалізуємося на зеленому туризмі. Можемо поселити вас в автентичній хаті — від Буковини до Чернігівщини — з усіма принадами патріархального сільського життя. На сьогодні ці маршрути користуються неабиякою популярністю.
“Та що зі мною не так? — роз'ярився Макс. — Чому ж мене всі трахають?!”
— Моя секретарка ніколи не помиляється, — сказав так само чемно, як молодик. — Мене цікавить екстрим-тур.
— Вибачте, ця послуга тільки за рекомендацією…
— Якою рекомендацією?
