А-а-а… Знаємо ми ваші штучки! Підеш, фіг тебе потім знайдеш. Макс побіг до так і не розведеного вогнища, де валялися рюкзак і намет. Ледь вдягнув їх на плечі. Не ніч, посеред якої палає вогнище. У лісі при дні Дон швидко загубиться у деревах… Розмови не допомагають. Лише дії. Треба доганяти. Задубілі рукавиці так і лишилися біля першої невдалої спроби Максима Сердюка власними руками добути вогонь.
Тільки під вечір невблаганний Дон врешті зупинився біля замерзлого потічка. З двох боків від нього гори здіймали брови, як здивовані панянки. Сірі кам'яні брили валялися уздовж берегів, наче велетні-нікчеми чи боги розкидали їх тут не без смислу. А при корені гори біля потічка, як на гнилому зубі, зяяла невеличка печера.
Дон роззирнувся” утерся хвостом дохлої білки.
— Вогнище розведеш. Я риби спробую наловити, поки сонце не сіло.
Зупинив Макса поглядом, бо той кинувся до печери, як до рідної мами.
— Трісочок ножем наколи. Добру жменю. Гілки сухі та невеликі спочатку підкладай. Потім грубші. Коли малі розгоряться…
“Так”, — кивнув. Ковзав ножем по гілці, усе за Доном спостерігав. Такий не пропаде… Скинув куртку, закатав рукав светра, продовбав ополонку, ліхтарика до неї приставив і затаївся. Раптом — кидь руку в ополонку. Висмикнув — рибинка в кулаці. Через плече на сніг її і знову застиг…
— Чуєш! — гукнув Макс. — Я теж хочу…
Дон озирнувся — вогонь горить. Кивнув — ходи…
— Рибі кисню мало. До ополонок підпливає. І на світло… Тут глибина з метр, — пояснював. — Причаїсь і чекай… Як побачиш тінь — хапай!
Макс випробовував долю, доки сонце не сіло. Мокрий, збуджений, сидів у снігу — кусав губу від прикрощів, жодної рибини не впіймав, тільки руки в лусці.
— Нормально, — сказав Дон. — Ходімо вечерю готувати.
У печері — димно, тепло. Макс зчищав з трьох невеличких рибин луску, давився слиною. “Дон сам усе з'їсть, — розумів правду життя. — Я сьогодні нічого не вполював…” Дон — руки у кровищі — муркотів щось під ніс, здирав шкіру з дохлої білки. Макс зиркав скоса, кривився з відразою — і не гидує ж…
Білячу тушку і рибини насадили на шампури з гілок, тримали над вогнем — руки терпли. І Макс подумав, що, певно, це саме той момент, коли й можна навести контакти, завоювати довіру і знайти аргументи…
— Давно таких, як я, супроводжуєш? — запитав обережно.
— Не перший рік, — відповів Дон байдуже.
— Хіба ми йдемо за маршрутом? Здається, лупимося напростець…
— За маршрутом, — лаконічний.
— Не вірю. Якби тими ж стежками до нас хоча б місяць тому ходили, хоч якісь би сліди залишилися. А тут — ніби й не було людей ніколи.
— У нас не один маршрут.
— А нащо… надовго так?
— Перший тиждень усі намагаються втекти, сподіваються, що все це жарт і швидко скінчиться. А під кінець другого тижня уже все по-дорослому… Знесилюються… Починають боротися…
Макс відчув — по спині лід.
— Хоч би анімацію якусь передбачили заради сміху.
— Який тут сміх? Тут життя… На другому етапі більш ризиковані програми застосовуємо.
— Є другий етап?
— Так. Для тих, хто успішно здолав перший.
— І що ж там за ризики?
— НЛП-шні примочки. Концентрація на одному з каналів отримання інформації. Аудіоканалі, візуальному, кінестетичному…
— І як можна сконцентруватися на візуальному каналі? Вуха заткнути?
— Десь так. Очі… Лишаємо тільки очі як канал отримання інформації. У вухах беруші. Заборонено розмовляти. Кликати на поміч жестами та дотиками… Тільки очима. За порушення позбавляємо їжі.
Макс уявив себе отут, посеред карпатського лісу, без права гукнути, смикнути когось — поможи!
— Серйозна така у вас “Весна”…
Дон принюхався, відщипнув шмат від білки.
— Можна їсти.
— Смачного…
— А ти рибу бери, — сказав Дон.
— Ні… Не вполював, — видушив Макс.
— Та намагався.
Макс почервонів:
— Дякую…
Спочатку проковтнув м'ясо з кісток. Потім кістки. Потім роздивився риб'ячі голови з перламутровими очима, обнюхав і теж з'їв. Чаю б тепер…
Дон ніби чув його думки. А може, самому хотілося білку запити… Насмикав соснових гілок поблизу печери, нагрів води в каструльці.
— Зараз чай заварю.
— З соснових гілок?
— З хвої… Корисна штука. Тільки гірчить надто…
— А справжній чай хіба теж скінчився?
— Скінчився, — відповів Дон. Потягнувся. — Спати будемо.
— А як ти білку впіймав? — Макс лежав на карематі у спальнику. У роті гірко після відвару з соснової хвої, очі злипалися, але про білку — з суто практичних міркувань. “Яка вона на смак?” — думав.
— Два варіанти, — відповів Дон. — Сильце вмію з мотузки на білку ставити… Завтра навчу…
— А другий?
— Там окомір потрібний. Береш каменюку… Чи, приміром, шмат льоду чи цурпалок немалий… І вцілюєш… — замовк. — Тут людей немає, звір неляканий…
Перший варіант видався Максові більш технологічним.
Заплющив очі, подумав: “Я встановив з Доном контакт? Викликаю у нього довіру чи ні? Він у мене викликає…” Згадав: закінчився тільки перший день весни. Ще тринадцять діб хащами геть без нудьги… Жахнувся: треба тікати!
Останній раз пані Женя розмовляла з сином у передостанній день зими. Зателефонувала опівдні дізнатися, чи не хоче Максимко на пару днів в Альпи. Гірські лижі, повітря того ж гатунку. Звична атмосфера…
