— А! — завовтузився, дотягнувся до папірця і ручки. Написав “А”. — Ти сказала “А”! Давай, Доро! Ще раз те саме. І запам'ятовуй. Отак, як ти вимовляєш зараз, то “А”. Ну!
— А…
— Так! Тепер інший звук.
Дора витягнула губки трубочкою.
— У-у-у…
— У! Ти сказала “У”! — збудився, очі сяють. Він геній! — А тепер два звуки разом — АУ… Ти зможеш!
— А-у…
— Так! Усе вийде! Ти розмовлятимеш! Ми вивчимо всі звуки. Ти зможеш запам'ятати, Доро. Ми… не поспішатимемо. Вивчимо один звук, підемо далі, — замовк, кивнув. — Спробуй… Ще якийсь звук.
— М-м-м! — Дора піддалася Данковому збудженню.
— М! Ти сказала “М”! Запам'ятовуй! Отак, як ти робила щойно, то “М”!
Дора усміхнулася винувато, заплющила очі…
— Я… не-е-е… боу-у-уса… — старанно вимовила вголос.
Володимир Гнатович Сердюк уперше потиснув руку Ярославу Михайловичу Новаковському років п'ять тому в лазні, де в умовах особливої секретності формувалася чергова свіжа політична сила. Послухали, грошовиті, під трав'яний чайок гарячі промови про непересічні ідеї загальнонаціонального масштабу, реалізацію яких вони просто зобов'язані профінансувати. Потилиці почухали і грошей не дали. Але відтоді, хоч спільних справ і не вели, цілком відверто могли сказати один одному при зустрічі:
— Добре, що у гімно не вляпалися.
— Зате попарилися файно.
Замість того перетиналися час від часу у Раді, Сердюк одного разу на день Радянської армії навіть відправляв до Новаковського Марту з революційними гвоздиками, пляшкою дорогого коньяку і вітаннями. Тобто — контакт існував. І тепер, під контролем незрозумілого, дивакуватого, агресивного погляду дружини, який тільки зупиняв думки, Володимир Гнатович усе мізкував: як встановити із Новаковським більш тісні, неформальні стосунки?
Згадав про лазню… Тільки політика, зрозумів.
— Доведеться башляти, — пробурмотів роздратовано.
Та з іншого боку, життя саме підштовхувало до пошуків безпечного політичного прихистку. Наприкінці року — вибори. Ворушися, дядьку! І Володимир Гнатович усвідомив: йому Новаковський потрібен більше, ніж дружині з її божевільними планами. Тож довго не думав: запросив того у лазню. Із натяком на спільну позицію у політичному житті країни.
Розмова дивним чином зосередилася на катерах, човнах і яхтах. І хоч Сердюкові пекло, де свій якір кинути, старанно цікавився захопленням Новаковського, а як перекинули по чарці, зізнався відверто — намірився прибитися до політичного берега, який обжив Новаковський, готовий витрамбувати там собі місце. Грошима, звісно. Слушної поради просить… Чи варто?
Новаковський убив.
— Чи варто? — перепитав здивовано. — Ваш тесть давно до нас причалив.
Володимир Гнатович ледь ковтком повітря не вдавився. Подумки виматюкав старого козла Перепечая, та обличчя не втратив — недарма колись комсомольським ватажком був. Із тестем у них різні погляди із низки принципових питань, а от із Ярославом Михайловичем вони, здається, однаково думають.
— Недарма ж колись у гімно не вляпалися, — сказав.
— Зате попарилися файно, — розсміявся Новаковський.
І діло пішло. Єдине непокоїло: ніяк не міг Сердюк-старший знайти привід запросити Новаковського в гості, та так, щоб той неодмінно з дочкою прийшов. Хто нині один до одного бігає? У кращому випадку в ресторані зустрічаються. На полюванні, на рибній ловлі… За кордоном на курортах перетинаються.
— Він яхти любить? — запитала пані Женя, вислухавши чоловікові сумніви. — То купи яхту! Обмиємо! І дітей познайомимо.
Повне божевілля! Ледь не луснув од гніву. Забігав вітальнею. Яка ж вона ідіотка! Яхти, катери — чоловічі забави! Яким боком дівчина до того? Чи Макс?! Удвох із Новаковським обмиватимуть!
— Краще… Краще уже знайти привід і самим до Новаковських завітати. Коли його донька вдома буде.
— А Максимові це як пояснити? — сказала пані Женя. — Хто тобі сказав, що він погодиться їхати з нами?
Сердюк зиркнув на дружину роздратовано.
— Може, через фонд акцію якусь благодійну зорганізувати? Максим буде. Має бути. І та дівчина, сподіватимемося, поведеться…
— Роби давай! — наказала дружина. — Та щоб Максим ні про що не здогадався.
Макс зосереджено прислухався до себе: страх… Важкий страх колобродив всередині, малював чорним на сірому: ось Ботва йде берегом, зупиняється: “Тут!” Дужі чоловіки беруться за лопати, ось уже Люба сидить край виритої ями, струшує з білої спідниці грудки землі. “Одне скажи! Хто?!” — просить Ботва. Люба вказує на Макса: “Він…”
— Я?! — мимоволі бурмотів вголос, озирався. — Ні…
Не снилося. Жахи облишили Максові ночі, вирували в голові цілісінький білий день, змушували підозріло косувати на кожного: а вам чого?
“Жодного запитання, мамо”, — прохрипів, коли пані Женя примчала визволяти сина, упала біля високого ліжка у чужій добрій хаті, заплакала гірко.
Тіло одужало. Душа все не гоїлася. Карпатські мандри перекреслили плани — а сенс?! Опирався, креслив у мізках: рухатися, рухатися… Та варто було зробити хоч крок, заклякав від розпачу: і гадки не мав, як позбавитися стійкого тваринного страху, перемішаного із відчуттям вини.
Репортерка Олюня допомогла. Не знала, бідаха, що запитання ставити — зась.
