Він видавався дещо збентеженим, уважно слухав нотаріуса — беземоційного, як звук на одній ноті, лисого чоловіка в окулярах. Нотаріус швидко перевірив документи, підготував свої — договір купівлі-продажу на квартиру, свідчення про передання акцій «Есфірі» від громадянки Голобородько Г. Г. до громадянина Макарова О. М., відклав папери. Підвівся.
— Залишаю вас. Розраховуйтеся, — сказав. — Як закінчите, покличте мене. Тут є апарат для перевірки купюр. Якщо виникне потреба — прошу. Після повного розрахунку поставите підписи, зареєструємо угоди, і вони матимуть законну силу.
Нотаріус вийшов. Марта видихнула, виклала на стіл пакет.
— Чотириста тисяч гривень, — пояснила коротко. — Сто тисяч — квартира. Триста — «Есфір». Тут у доларах — п’ятдесят тисяч.
— Сергію. Що це? — злякалася Ганна Григорівна Голобородько.
— Усе в порядку, матусю, — американський громадянин хвилювався. — Це тільки офіційна частина… Поклади до своєї сумки.
Полковник Баклан зітхнув із прикрістю, мовляв, що тут незрозумілого, поставив на стіл чималий кейс. Відкрив — затиснута банківськими упаковками з доларами, у кейсі зеленіла пляшка шампанського.
— Відзначимо, — всміхнувся. Поставив пляшку на стіл, підсунув кейс Голобородьку. — Рахуйте! Рівно сімсот тридцять тисяч доларів США.
Макар очманів — що? Йому ж не почулося? Сімсот тридцять тисяч баксів?.. І ще п’ятдесят, що дала Марта. Затамував подих, зиркнув на Марту. Коханка ледь помітно хитала головою. «Ні слова! Ні жесту! Мовчи!» — прочитав по очах.
Американський громадянин години зо три рахував і перераховував бакси. Врешті склав у кейс.
— Даруйте за затримку. Все! Я закінчив.
Марта покликала нотаріуса. Ганна Григорівна, Макар і Баклан поставили підписи на своїх документах: Бакланові — квартира, Макарові — «Есфір». Поки нотаріус реєстрував угоди, Баклан оперативно відкоркував шампанське.
— Хай вам щастить за океаном! Здоров’я, удачі…
— Дякуємо! — розчулилася старенька.
— Мені ще в банк. — Пан Голобородько тепер так же міцно тримав кейс, як Баклан до того.
— Е, ні! Таку угоду треба обмити. А то не пощастить, — вів Баклан своє.
— За декілька хвилин повернусь, і обов’язково… — Голобородько вже йшов до дверей.
— Зачекайте! Куди ж ви сам з такими грошима? — Баклан відсунув бокал. — Ми вас проводимо. Так, Олександре?
— Безумовно, — на автоматі кивнув Макар.
Американський громадянин вийшов першим. До банку в сусідньому будинку — метрів п’ятдесят, не більше. Ошелешений механік сунув услід за Бакланом, ще переварював несподіваний поворот з ціною питання, коли раптом почув, як зойкнув полковник.
— Мать вашу!
Підняв очі: американський громадянин лежав на землі. Від нього геть бігли троє непоказних, та, певно, вельми тренованих молодиків. Швидко мчали. Один міцно тримав у руці кейс. Макар смикнувся, відштовхнув Баклана і раптом кинувся вслід. Позаду волав Голобородько, полковник кричав у мобільний: «Терміново! Підняти всіх! Пограбування!», а механік і сам не розумів, що робить. Якого біса?! Біг, чіплявся очима за міцні спини покидьків, аж поки за рогом вони раптом не розділилися — один побіг ліворуч, другий праворуч, а той головний, третій, із кейсом, раптом зупинився біля непримітної іномарки з брудними номерами, закинув у салон кейс, сам пірнув у підворіття. Іномарка зірвалася з місця, мить — і чао!
Захеканий механік стояв посеред метушливої вулиці — почервонів до скронь, ніби у чомусь винен. І що тепер? Усе — недійсне? Усі ті хвилювання, сподівання, мрії… Суки! Ноги назад не несли. Притулився до дерева, закурив: блін, і що тепер? Із відповіддю уже спішила добра Марта. Дзвонила на мобільний настирливо.
— Алло…
— Сашко… Документи на фабрику при тобі? — голос Марти тремтів від нездорового збудження.
— Так…
— Їдь, любий!
— Куди?
— Куди завгодно. Не повертайся сюди, до нотаріуса. Тут міліція, «швидка»… Не треба.
— Моя автівка там лишилася.
— То нічого. Додому поки не повертайся. Візьми таксі, поїдь за місто… Відпочинь трохи. Такий важкий день… Але будь на зв’язку. Я зателефоную, коли тут усе… — Марта замовкла і раптом сказала: — Вітаю, любий. Тепер ти власник фабрики «Есфір»…
Макар відімкнув виклик, намацав у внутрішній кишені піджака згорнуті в трубочку документи…
— Чому вона не спитала, де я і що зі мною? — прошепотів підозріло. Зиркнув на годинник: пів на третю. — І куди мені пхатися?..
На третю дня «швидка» доправила Ганну Григорівну Голобородько в уже продану квартиру на розі Саксаганського й Горького: старенька навідріз відмовилася від лікарні.
— Вдома сина чекатиму!
Сергій Голобородько на ту годину сидів напроти круглощокого міліцейського майора з пропитими кролячими очима, тремтів від усе більшого жаху. На столі майора лежала мамина сумка з п’ятдесятьма тисячами доларів і документами на продаж квартири й акцій фабрики «Есфір».
— Щось я не розумію, — тягнув волинку майор. — Що у вас украли? За документами вам повинні були заплатити п’ятдесят тисяч доларів. Ну! Ось вони! А звідки виникли якісь міфічні сімсот тридцять тисяч?
Американського громадянина невтримно несло в глухий кут, та він ще не розумів.
