— А! То ми граємо! Це всього лише гра… — підтримав сам себе літератор, що з зав’язаними за спиною руками став схожим на старого поневоленого лебедя.
Вова і Костя не пручалися. Спокійно підставили руки. Вова тільки попросив пошепки:
— Обережно з рюкзаком моїм…
Макар тільки тепер звернув увагу — за спиною хлопця невеликий, набитий рюкзак.
— Що там?
— Камера…
— Яка ще камера?
— Фотокамера.
— На фіга?
— А хіба не можна було? Я думав…
— Потім! — шикнув Макар.
Міцніше затягнув мотузку на зап’ястках хлопця.
Застиг. Прислухався.
— Куме! — почув від холу. — Привіт! Що?.. А, нічого! Усе тихо. За годинку закімарю до ранку, а там — зміна. Чуєш! Я чого телефоную. Давно не рибалили. Може, зберемося?
Голос був високий, майже жіночий. Не Горила. Макар пам’ятав густий голос командира з квадратною щелепою.. Отже, пузатий. «Буде тобі риба! Ти смаж…» — визвірився.
Глянув на заручників.
— Ходімо… — прошепотів. — Тільки тихо. Якщо оті поци в холі почують нас раніше, ніж ми їх побачимо, — гри не буде.
— І грошей? — обережно поцікавився літератор.
Макар кивнув. Ухопив в одну руку точну копію «макарова», в другу мисливський ніж. Рюкзак на спину. Першим обережно пішов коридором.
Він устиг ступити не більше десяти кроків. Порівнявся з дверима жіночого туалету, причаївся на мить — заспокоїтися, зосередитися, бо та точна копія «макарова» трусилася разом з рукою. Видихнув.
Вдихнути не встиг — трах! Двері жіночого туалету раптом з шумом розчахнулися. Макар ледь не впав. Охоронців не двоє? Більше? Відсахнувся, і щелепа відвалилася: перед ним стояла Зіна. Спокійно зміряла поглядом ошелешеного роботодавця.
— Ти… що… — тільки й зміг прошепотіти Макар.
— Спокійно, командире, — відшепотіла Зіна. — Такі справи… Раніше приїхала. Чекала, чекала, ледь не усцялася. Пішла шукати, де би… теє… Сюди попросилася. Пустили. А ви чого тут? Ми що, тут працюємо?
Від холу в бік коридору важкі кроки.
— Жіночко! Ви ще довго?
Горила! Він ішов до туалету.
Блискучий, ефективний, неймовірний і карколомний, стовідсотковий план звалився на голову механіка разом із Зіною. Доля! Оті троє покидьків із зв’язаними руками — то маячня! Вони схожі не на заручників, а на співучасників. А от Зіна… Горила і пузатий бачили жінку, яка просто попросилася у туалет, а тепер… Вони мають розгубитися, відчувати себе винними за те, що вона…
Уже не ховався. Ухопив Зіну за шию, приставив до скроні пістолет-запальничку. Тої ж миті з холу в освітлений коридор увійшли Горила і пузатий.
— Не треба було пускати… — Пузатий не договорив. Побачив Макара й компанію. Застиг. — Йо-пе-ре-се-те!
Горила імпульсивно потягся до кобури. Макар закричав і смикнувся: до Зіниної шиї ніж, «макарова» — на Горилу.
— Стояти! — горлав люто. — Грохну і тебе, і тітку на хер! Зброю на підлогу! Лицем до стіни!
Пузатий у камуфляжі надто поспішно виконав вимогу. Тремтячими руками дістав з кобури пістолет, жбурнув до Макара. Горила зміряв його презирливим поглядом, повільно вийняв з кобури зброю, поклав на підлогу, буцнув важким чоботом — пістолет відлетів до механіка.
— А я тебе жалів, падло!
— А я тебе не пожалію, козел! — з веселою злістю крикнув Макар. — До стіни! Мордами в стіну, руки назад!
Охоронці прилипли до стіни. Макар відскочив від переляканої Зіни, люто зиркнув на ошелешених заручників.
— Стояти, суки, й не смикатися, бо…
Похапав з підлоги зброю охоронців. Закричав:
— Повернуся на фабрику… Вас, суки, в охорону не візьму. Хрінові ви охоронці! Лицем до мене!
Охоронці обернулися. Макар стояв навпроти них — веселий, збуджений. З кишень стирчали мисливський ніж і точна копія «макарова». У кожній руці по пістолету. Справжньому. Жестом указав на наручники на ременях охоронців.
— Надівайте наручники один одному. Ключі кидайте мені. Швидко, падли!
Пузатий заметушився. Горила не зводив з Макара налитих червоним очей.
— Ти й п’яти хвилин…
— Мовчати! У хол!
Підскочив до Зіни. Обмотав їй зап’ястки мотузкою.
Завмер. Озирнувся. І раптом тихо розсміявся.
— Друзі… Прошу! Ви на моїй фабриці! Хол! Давайте почнемо знайомство з моєю фабрикою з холу.
— Шановний пане Макаре. Це пропозиція? — перелякано пробелькотів літератор.
— Геракле! — весело вигукнув механік. — Це наказ, мать твою!
Горила зацікавлено примружив око, зиркнув на літератора.
— Ти знаєш цього…
— Мовчати! У хол! — Макар щосили вдарив руків’ям пістолета по стіні.
Ба-бах! Куля в стіні.
Заручники й охоронці вирячилися — хто від здивування, хто від жаху, а ноги тим часом уже рятували — несли їх до холу.
Тут похазяйнували чужі. Макар зиркав хижо, дивувався: пальми зсунуті в кут, крісла попереставлені, біля стіни поряд із кавовим автоматом з’явився стіл — на ньому комп’ютер, невеликий ящик, схожий на переносну рацію…
— Суки!
Кинувся до великих скляних вікон холу — закрити напівпрозорими портьєрами. Те, що треба! Ззовні, певно, видно силуети людей, а де хто — не роздивитися! Запаритеся, падли, вираховувати сміливця!
— На підлогу!
Заручники попадали там, де стояли. Ні! Не годиться. Розсадив їх при стіні. Поставив поміж них пальми та крісла. Отак краще! Не дотягнутися одному до одного, хоч би як прагнули.
