Підійшов до групки міліцейських офіцерів і «сігмівців», — обговорювали надзвичайну подію тихо, бурхливо. Тут він був своїм. Це якби хто Ярослава Михайловича закинув у сільгоспсектор питання розв’язувати, отам би міг схибити. А тут — ні. Армія і правоохоронні органи — його парафія.
Офіцери замовкли насторожено: не розуміли, чому впливовий пан тут товчеться.
— Хлопці, що робитимемо? — запитав похмуро.
— Убозівці тут. «Альфа». Заступник міського прокурора обіцяв за півгодини під’їхати, — доповів один з офіцерів. — Спробуємо провести переговори. Якщо відпустить заручників…
— Якщо заручники вийдуть, ми тих падлюк порвемо! — запевнив «альфівець».
Новаковський насупився…
— Я… піду до нього.
— Ярославе Михайловичу! — Офіцери заметушилися. — Це небезпечно. Не треба! Однаково він не бажає розмовляти ні з ким, крім убозівців, прокурора і преси. Ми вже одного «альфівця» перевдягли — зіграє журналіста. Може, хай із вами піде? Зброю приховає… А там… завалить цього Макарова. Ви знаєте, який він з вигляду? Бо в нас тільки поганеньке його старе фото з паспортного столу. Та й невідомо: може, він там не сам.
Нарікання здалися провокаційними.
— Що ви тут розвели, мать вашу? Сам піду… Поговоримо… Спробую зрозуміти його вимоги. Чи ви хочете, щоби оця баланда ще кілька діб варилася? — вибухнув. Додав упевнено: — Нічого він зі мною не зробить!
Поряд уже стояв Боря Рудь, тремтячою рукою притискав до вуха мобільний.
— Макаров? До тебе Ярослав Михайлович іде. Сам. Без зброї, але з вагомими аргументами для переговорів. Відчиниш?
Двері рипнули. На Новаковського з прикрістю зиркнула дебела тітка років тридцяти п’яти, набундючилася:
— Ну?! І чого стовбичите? Заходьте вже, раз прийшли!
— Ти хто? — Новаковський ступив крок у хол, обернувся до тітки: швиденько зачиняла двері, ще й стільцями підпирала.
— Я? Зіна. Заручниця. А ти… ви?
— Заручниця?
— Е, пане-товаришу! Не треба мені тут питаннями очі виїдати! Ви до кого прийшли? До терориста нашого? То й ідіть собі до нього. Воно, бідне, охляло геть… Чи зможе говорити?
Новаковський ступив у хол… Мать твою… При стіні на підлозі сиділи зв’язані люди. Двоє чоловіків у камуфляжі, певно, охоронці, мали цілком пристойний вигляд. Ще трійко цивільних — більш розхристані й… колоритні. Молодий хлопчина з довгим світлим волоссям у бейсболці цікаво роздивлявся гостя, тип середніх років у спортивках неадекватно всміхався, наче випив перед тим бутель самогону, а літній чоловік зі смішним метеликом на худій шиї тягнув до Новаковського зв’язані руки…
— Матір Божа! Ви прийшли… Ви прийшли!
Новаковський зупинив бідаху впевненим жестом: мовляв, спокійно, допомога близько. Роззирнувся і врешті побачив білявого гада. Він сидів у кріслі, стискав у руках зброю — по пістолету в кожній руці. Та лише на перший швидкий погляд здавався безжальним хижим звіром. Новаковський вдивився: не хлопець сидів у кріслі, радше воно прийняло знесилене тіло і тепер підтримувало його щосили. Руки — плітьми, на плечі скривавлена вогка пов’язка. Поранений? Тільки очі горять невблаганною жагою.
— Макаров… — Новаковський розгубився: інакше уявляв барліг терориста.
— Сашо! Що? Води? — Зіна уже стояла біля крісла, зазирала Макарові у вічі.
— Зін’… Відпочинь… — прошепотів механік.
Новаковський аж зубами скригнув з прикрощів.
— Ти… Де тут у тебе поговорити можна? Без свідків? — сказав демонстративно жорстко.
— Тут, — прошепотів Макар твердо.
Новаковський застиг на мить. Кивнув: добре. Сперечатися — ніякого сенсу. Цей білявий покидьок був готовий до того, що за мить помре. Не відступить — видно. Новаковський на своєму віку всякого бачив. І такі погляди… Останні, як правило.
— Одного не втямлю… — пробурчав знічено. — Якого біса ризикувати життям заради грошей Сердюка? Ти що — своє втратив?
— Своє!
— Ну… Припустімо. Чого хочеш?
— Фабрику! Рейдерів знайти. Повішати! Сам повішу…
— Ти думай про те, щоби тебе самого…
— За що? За те, що я прийшов на власну фабрику? Це те саме, що ви… додому повернулись. І запросили до себе… гостей.
— Ці люди — заручники!
— З них і волосина не впала. Геракле!
Літератор стрепенувся.
— Я… всім вельми задоволений! Пан терорист, перепрошую, пан Макар нагодував мене. І напоїв… Але я дуже… дуже хочу додому! Мене чекає роман…
— Літератор із сільгосптематикою трахається, — посміхнувся Костя.
— Замовкніть! — гримнула Зіна. — Не заважайте переговорам, бо ніколи додому не потрапимо.
Новаковський глянув механіку в очі:
— Ти… хоч би про Нані подумав.
Макар здивувався безмежно.
— Нані? Хіба Нані потрібна шістка? Їй потрібен мужчина, а мужчину випробовує справа. Тож я тепер у своїх справах… по вуха.
— Та що ти тут верзеш, мать твою? — не втримався Новаковський. Білявий дратував його, як і раніше. — Яка «твоя справа»? Ще невідомо, де ти гроші взяв на ту свою справу, негіднику!
— Ваша правда — негідник! У злиднях — геть ніякої гідності, хоч як шукай! Суцільна смердюча біда. Не бажаю в біді жити! У тому винен? Хай! А гроші… Первинне накопичення капіталу — суцільна мутка! — огризнувся механік. — Неважливо звідки! Важливо — не просрати!
