Через деякий час – кінь затупотів. І входить до Кукшиного двору чоловік. Зодітий багато, але без оцих ромейських витребеньок. Плащ руянської шерсти, біла сорочка з тонкого полотна з наським гаптуванням. Гривна золота на шиї… Штани, чоботи – все місцевого крою. Лице молоде ще, гарне, вусики підковою…Очі з-під шапки – як грозове небо. Меч при боці… Кукша шепоче мені: “Пропали! Се ж сам князь! Брячислав Ізяславич!”
“Чого, - відповідаю, - пропали? Треба чоловікові, ось і прийшов…”
Пита в мене Брячислав:
“Се ти – волхв-цілитель?”
“Я, - відповідаю, - майстер меча, Перунів воїн.”
“Але ж ти зцілив мою служницю!”
“То, - відповідаю, - випадковість.”
“Волхве, - говорить він тоді, - жона моя помирає!”
“Що з нею?” – питаю.
“Дитя народжує, але щось сталося… Мучиться вже третю добу.”
“Нема у Полоцьку сповитух?” – питаю.
“Нічого, - каже, - не можуть вдіяти ні сповитухи, ні навіть лікар заморський.”
“Ну що ж, - говорю, - нехай жерці ваші моляться за її душу.”
“То не поможеш?!” – аж крикнув.
“Мене, - кажу, - учили нищити ворога, а не приймати пологи. Лікували ж люд жриці-берегині. У Полоцьку мала бути Святиня. Адже була?
Побілів він на виду і мовить тихо:
“Путята-воєвода спалив Святині полоцькі…”
“ А наказав йому хто?”
Він, ще тихше:
“Дідо мій, Володимир Святославич…”
“І ти, - питаю, - нині кличеш мене, аби поміг я на світ прийти його правнуку? Та хоч би і вигинув весь ваш зрадницький рід, що мені до того?”
Він руку поклав на меча свого. А я свого меча поклав собі на коліна, та й сиджу собі.
Зірвав тоді Брячислав з себе шапку, соболями обшиту, і кинув мені під ноги.
“Життя моє, - каже, - бери, хоч всієї моєї крові не вистачить за ту, що дідо мій пролив! Але врятуй жону і дитину! Золота тобі не пропоную, бо чув, що не беруть волхви плати за силу свою!”
І тут прийшла мені до голови одна думка…
“Добре, - говорю, - поможу жоні твоїй, але візьму платню велику…”
“Все, що завгодно!” – каже.
“Якщо народиться син – я стану його навчителем.”
“Згоден!” – відповідає, - згоден!”
“Присягни!”
“На святому хресті присягаю!”
“Чи не стало, - питаю, - святощів слов’янських? Присягни так, аби тобі повірив волхв Перунів!”
“Святою землею присягаю! – Брячислав болісно, - аби мене побила власна зброя!”
Тоді поклав я меча, взяв торбину з зіллями і пішов за ним.
- Віщий, - спитав Вогник, що слухав усю цю історію зі щирим захопленням, - хіба ви вміли приймати пологи?
- Траплялось, і не раз, але то були жони ізгоїв – здорові, сильні. Як твоя Неждана. Княгиня ж була крихким дівчам. Тоненька, мов стеблиночка. Біль її вимучив так, що вона вже нічого не тямила.
Брячислав на коліна біля її ложа впав, - продовжував старий згадувати, - і каже:
“Кохана, я привів чародія! Він тебе врятує!”
Жони її наближені забилися в кут з переляку. Лише плачуть та хрестяться. Покликав я двох найхоробріших у поміч, обдивився… Словом, мучилася жінка від того, що дитя неправильно йшло. Ніжками… А невміла сповитуха не змогла обернути його вчасно.
На щастя, я уже стикався з подібним у мандрах своїх. Найбільше боявся, аби жінка не отямилась та не побачила над собою “відьмака”. Говорили у місті про неї, що дуже побожна жона Брячиславова. Настільки побожна, що перш, ніж чоловіка пустити до ложниці, весь календар ромейський перечитає – чи немає посту, або свята якого… А свят та постів багацько у людей хрещених. І страждала оце вона, бо не схотіла, аби покликали знахарку, про яку говорили, що то баба відаюча…
Знахарки злякалась, а морочитися з нею довелося мені, Перуничу! Наставник мій, Вогнедар Віщий, мабуть дивився з Вираю на це і сміявся від серця. Однак, прийняв я пологи. Чую, баби шепочуть:
“Одмінить чаклун дитя!” А потім як заголосять: ”Ой, лихо! “ Бідолашний Брячислав глянув на малого та й сам трохи не закричав.
“ А лице де ж його?” – пита перелякано.
“В сорочці, - говорю, - син твій народився. Щасливим буде. Вся слава буде його.”
Та ляснув маля по спинці, воно й запищало на весь дім княжий. Віддав я малого бабам, а сам подався на Кукшин двір, де і вклався спати від великої втоми.
