“Виймай меча, Рогдане! – говорить юнак, - і бийся зі мною!”
“Та ви збожеволіли!” – вигукує кривич.
Та блиск меча трохи не біля горла змушує його відскочити і одрухово вихопити зброю.
“До світанку, - все так же рівно мовить Рогволод, - ти не доживеш!”
Рогдан все ще вважає, що це якийсь жарт. Але юнак йде на нього пробоєм, і кривич починає відбиватись уже на повну силу. Та Всеславич б’ється з несподіваною міццю і вправністю, так, що Рогдан вже починає непокоїтись за своє життя.
“Княжичу, - озивається він крізь брязкіт зброї, - зупиніться! Що скаже ваш батько, коли я вас уб’ю?”
“Цієї ночі, - озивається спокійний голос, так не схожий на голос колишнього отрока, - помреш ти, Рогдане, аби сповнилося віщування…”
“Хлопця зачаровано!” - бурмоче Рогдан, і жах поволі обіймає його душу, а рука слабшає і робить помилку за помилкою. І ось уже Рогволод стоїть над ним, поверженим, з окривавленим мечем, а місяць затуляють хмари, і віддалік чути відгомін громовиці.
“Довіряю тобі, - шепоче княжич, - життя своє, кров свою, душу свою… Чуєш, брате? Перун прогримів у небі! Твоя доля – моя доля, а твої Боги – мої Боги…”
Юнак обтирає меча об одежу забитого і підманює Білогрива. Кінь, котрий до того не давав на себе сісти і біг впорожні, довірливо схиляє шию.
“До Києва, Білогриве, - озивається юнак, - там Вогнедар, розумієш?”
Рогволод сідає у сідло і рушає у зворотній шлях. На сусідній галявині чути Всеславів голос:
“Когуте, не бачив княжича?”
“Він десь там, з Рогданом,”- відповідає воїн.
“А, ну нехай…”
Мчить під хмарним небом самотній вершник… І розпливається видиво, а в заплющені повіки Вогнедарові вдаряє яскраве світло дня.
Жіночі ласкаві руки кладуть щось холодне йому на чоло.
- Мамо, - мовить Перунич, ще не вповні отямившись од видива, в якому його звали Сяйвір Борич.
- Лежи, лежи, синку…
Розліплює над силу юнак повіки і бачить над собою Світану Батурину.
- Як я тут…
- Ти лежи, лежи…
Та рвучко сідає юнак на ложі, торкається пальцями розпухлої скроні і згадує все…
- Отямився? – почувся бас Батури. Дереводіл увійшов до покоїка і виправив Світану геть. Мовив стиха:
- Я забрав тебе до себе… Думав – не виживеш… Рана ніби не тяжка, але душа твоя блукала у Наві… Все з мертвими говорив – то з якимись родовичами, то з Далебором своїм… Дубом яким-то непокоївся. Слава Богу – отямився врешті.
- Що сталося, - вишептав Вогнедар, - опісля…
- Опісля того, як Всеслав твій чкурнув до Полоцька? – зло сказав Батура, - та нічого…Рать повернулася до Києва…Двічі збиралося віче, але так нічого й не вирішили. Одні кричать, що треба кидати все та мандрувати хоч і у землю грецьку, інші за те, аби послати до Святослава Чернігівського, щоб він у Києві князем був. Врешті, перемогли ті, що за Святослава кричали, виправили таки гінця до нього. Та нічого з цього не вийде – не піде лис чернігівський відкрито проти старшого брата. Поки що не піде… Може згодом колись, але не під цю ворохобу.
Схилив голову Вогнедар, а Батура сів поруч і руку на плече йому поклав.
- Спинити хотів Всеслава? – запитав, - це він тебе так?
- Він…
- Думали всі – нарешті Києву пощастило з князем… І куди оце дивились твої Боги, Перуничу?
- Аби, - мовив юнак, - дійсно вірив Всеслав Богам нашим, то не покинув би рать. І аби вірив їм Ізяслав-князь, то не вів би чужоземців проти люду свого…
- Мо’ й твоя правда, - буркнув Батура, - тільки, що нам тепер робити? Мені, Горазду-кожум’яці, Білозіру-ковалю? Як не згноїть нас у порубі Ізяслав, так наближені його вигадають якусь кару нелюдську за ромейським зразком…
- Битись треба з ляхами! – озвався Вогнедар, - іншого виходу нема!
- Та хто буде битись? – сказав Батура розпачливо, - не зберу я раті знову! Всі зневірились і принишкли як миші по норах. Будемо ми тікати з Києва, Перуничу! Принаймні, Світану з Поляною я завтра ж відправлю до родичів у Вишгород. А сам ще залишусь, подивлюсь, що далі буде. Негоже якось тисяцькому одразу покинути град свій. За Первня я не боюся, він нині і ночує в монастирі та збирається постриг прийняти, а от тобі, Вогнедаре, теж іти звідси треба. Нас-то може й помилують, може й ні, а тобі – не жити. Занадто лихі на тебе чорноризці та можні! Попадешся Ізяславу з його ляхами, та розкажуть, хто ти, а тебе ж всеньке місто знає – і згориш на високому вогні, як у Новгороді волхви горіли.
- Тим більше не личить мені тікати, - мовив Вогнедар становчо, - зостанусь до кінця з киянами! Битись – так битись, гинути – так гинути! Ми бо – онуки Дажбожі, і не сміємо нехтувать славу свою й заповіти дідів!
- Тебе, хлопче, - сказав Батура розчулено, - з блискавки роблено та на камені куто… Гаразд! Що станеться – те станеться! Залишайся… Тільки до Сулиці не ходи, біля мене будь, аби я зовсім духом не упав.
