Воєвода гукнув до людей своїх, і ті потягли пораненого за ним. Меча ж Вогнедарового підібрав опісля один з ляхів з невимовною обережністю. Вояк, якого спокусив добрий клинок, вирішив освятити зачаровану зброю, і тим вигнати з неї нечисту силу. Він же і приніс крулю Болеславу сумну звістку про загибель Казімежа.
***
Так потрапив Вогнедар до порубу княжого, звідки колись визволив Всеслава, все ще до пам’яти не приходячи. Не ввижалися йому цього разу ні живі, ні мертві – канув юнак у забуття, наче камінь на глибину.
А коли отямився і зрозумів, що сталося – заболіла йому душа більше, як зранене тіло. Як ішов він до бою того відчайдушного, то думав, що побачить наприкінці Перунів чертог – та й по всьому. І подумати не міг Вогнедар, що Боги відмовлять йому у звитяжній смерті.
“Наче ж все робив як належить, - поволі плинула думка, - від Прави не відступив ні на крок… Чому ж не розчинилася брама Вираю?”
Ворухнувся – брязнуло залізо… Зрозумів, що взято його в пута і аж застогнав, відчувши ще й на горлі холод нашийника. Ланцюг від обруча припнуто до кільця у стіні.
Наче зайвий клопіт, нікуди і так би не подівся зранений бранець, але зрозумів Вогнедар, що потрапив до рук людини, схожої на Рогдана. Немає бо більшої ганьби для жерця Індри, як померти у ланцюгах…
Спробував сісти, притулившись до стіни. Камінь холодив спину, а тіло горіло, наче у вогні, і сорочка присохла до ран. Численних, але не смертельних… Інша смерть очікувала на нього, смерть у кайданах, холодних, мов тіло змія…
“Мабуть доведеться таки стати перед Богами у ланцюгах, - подумав болісно, - Отже, сором! І Боричі скажуть: ”Як дожив до такого? Чи для того ми помагали тобі у битві, аби ти опинився в нашийнику, мов пес?”
Пам’ять Перунича перебирає сказання давні, наче різьблені дощечки. Ось історія молодого скита, котрий потрапив у бран до іронців… Добра історія, улюблене сказання його дитинства… Та тільки йому, Вогнедару, ніхто не віддасть меча, аби міг він гідно померти…
Сказання про загибель Бусову… Ті люди тяжко вмирали – князь Бус та сини його… І ворог глумився над знесиленими бранцями… Але вони трималися як належить… Ось і вихід – поводитись гідно, аби ніхто не зміг похвалитись, що зламав Перунова воїна і змусив його благати у переможців чи-то життя, чи-то легкої смерти.
Тягнеться час поволі, до болю в ранах додається спрага…Тіло, змучене гарячкою, прагне води, як рослина у спеку. Марить Вогнедар водами Дніпровими, дзвін у вухах здається гудінням порогів, і не чує юнак, як розчинились двері. Миготіння смолоскипа освітило цюпу. Гарячий віддих полум’я трохи не обпалює лице.
- Ну, що, Туко? – питає хтось.
- Отямився, - відповідає Тука задоволено, - я ж говорив…
Перунич розплющує очі, а душа його ще витає над Хорсицею, де б’ється об скелі вода, багато води… Хтось ривком зводить його на ноги і перехрещує ланцюг на руках. Петлю зачеплює за гак угорі, а до стіни підтягує ланцюг від нашийника. Вогнедар намагається втриматися на хитких ногах і тому майже не чує, що до нього говорять.
- То оце ти і є Вогнедар, Перунич? – наче крізь стіну долинає голос - чи як там тебе насправді звуть?
- Вогнедар…, - вимовляє безтямно юнак, - я був Вогнедаром…
- Я Косняч, - говорить тим часом чоловік, - київський тисяцький… Ох і накоїв же ти, чародію, справ лихих…
“Косняч… Ось хто це… Косняч Борич…”
Голос цей часто марився Вогнедару у жахливих снах. І це, мабуть, сон… Він мусить прокинутись на луках Сварожих, бо все зробив як належить…
- Як належить? – перепитує Косняч, і Вогнедар над силу розуміє, що марить уголос, - розплата дійсно належить за чини твої. А ти – молодий…
Полум’я смолоскипа знову трохи не обпалює лице бранця.
- Молодий, - повторює Косняч, придивившись, - а з ранніх. Що ж, порахуємо, кому і що ти винен… Голови твоєї вимагають ляхи Болеславові, бо круль їхній дуже цінував небіжчика Казімежа…
Ненависний голос б’є у скроні наче молот. Та туман перед очима поволі зникає. Вогнедар підводить голову і бачить перед собою літнього вже чоловіка, багато вбраного, але не розпещеного. У старшого Борича постава воїна, лице вродливе і мужнє водночас, та аж наче знайоме…Родич…
- Є і ще охочі до розправи, - перелічує далі Косняч, - он Тука-суздалець, а є ще небіж його, Чудинович Іванко. Пам’ятаєш Чудина? Він і мені, до речі, приятелем був…
Тука стоїть обабіч Косняча, і вилицювате бліде лице його, аж пожовкло від зненависті.
- За Всеслава ж, - тягне далі воєвода, - і всю оцю ворохобу київську, хоче судити тебе княжич Мстислав від імені батька свого… А я – я теж маю до тебе карб… Не говорю вже про те, що статки мої привласнили київські ворохобники, але ж вони ще й тисяцького призначили собі. Ти їх грудьми прикривав, тож маєш знати, куди подався той смерд… Батура.
