Я прочнулася до дня, коли сонце ще тільки-тільки підбиралося до обрію з нижньої частини нашої планети, та вийшла на двір. Ясний літній жемчужний холод як подарунок. Рясна роса на траві – значить, дощу не буде. Потягнутися, повно вдихнути чисте прохолодне повітря, відчути своє здоров’я та безмежжя всесвіту, заповненого пташиними голосами, магнітними полями, атомами та безліччю інших цікавих речей… Це щастя. Я пройшлася двором за кущі, бо навіть людині, яка відчуває безмежжя світу, після ночі це треба.
А що там з нашими грибними надписами? Вони стали майже нечительними: пурхавки вже побуріли, а пудпалюпахи якось на диво хутко згубили свіжість, пошли в землю. Деякі частини «букв» геть пропали, і тепер про надписи можна було тільки здогадуватися. Може, нам взагалі вони вчора примарилися?
Раптом від шосу почувся звук автомобільного сигналу. Я аж стинулася з раптовості, так різко прозвучав він серед пташиних голосів. На дорозі, яка вела від шосу до Будки, майже біля самого шосу, там, де розрісся гігантський горішник, стояв легковик, і якійсь чоловік махав мені рукою, як би запрошуючи підійти. Що там таке? Хто то? Може, що зламалося, допомога треба? Я направилася туди.
Заодно – подумала – подивлюся, де там на дорозі можна прикріпити ту шильдочку-дороговказ «До вілли Будка, урочища Лисячий Хвіст», що подарувала мені Оксанка.
Чоловік – темноволосий щуплий хлопець – був блідний, як полотно.
– Там, – сказав він тихо, коли я підійшла. – Віте… – він якось дивно ворухнув рукою у бік горішника.
На перший погляд, нічого аж такого жахливого в горішнику не було. Горішник як горішник, великий, густий корч. Я подивилася на хлопця запитально. Він підійшов до мене, легко, але міцно, взяв під лікоть і підвів на кілька кроків до дальнього боку горішника, який від початку не був мені бачний. Я глянула – і хлопець не зміг мене втримати. Я зблідла, як і він, втратила притомність і повалилася на землю.
Саша потім казав, що без тями я була недовго: він поляскав мене по щоках, покропив мінеральною водою з пляшки – і я розплющила очі. Дрижачою рукою я витерла краплі з лиця, так-сяк підвелася.
Біля світло-зеленого горішника на свіжій траві лежала Оксана. Тіло Оксани. Тіло Оксани, навскіс розрізане надвоє. Розріз проходив від талії через живіт і аж до стегна; розріз рівний, як… зрозуміла я холодіючи – як у того котеняти, що я бачила тиждень тому; кишки Оксани відливали перламутром; кістка стегна біліла, як знесена найгострішою «болгаркою»… Я бачила все чітко, фіксувала на внутрішній лічильник деталі. Дві частини тіла близько, але все ж не впритул. Ровер під ногами, так, як би Оксанка загинула просто на ньому, пакет із моїми делікатесами на кермі. Мертве лице Оксанки з мертвим виразом, без емоцій. Знайома сукня зі штучного зеленого шовку в рожевенькі трояндочки, розрізана також рівно – навіть краї тканини не обтіпалися – в плямах крови. Тепер я почула й пах згорнутої крови, і пах від того, що в кишках… Мені знов стало кепсько, але зусиллям своєї слабої волі я все ж відігнала дурноту.
Думки в моїй голові замелькали, як плавчихи, що одна за одною скачуть з вишки у воду, а сльози побігли цюрком. Як можна було ТАК забити людину? Чим? Хто? НАЩО? Очевидно, Оксанку забили вчора вечором, коли вона верталася від мене додому, за кілька хвилин по тому, як я помахала їй та вернулася прибирати зі стола. Чому я ніц не чула? Чи, може, вона тоді спокійно поїхала собі, а потім вернулася? А може, її забили десь, а сюди перенесли вже забиту? Чи кричала Оксанка, чи довго мучилася, чи смерть настала вмить? А коли б я трохи ще постояла біля калитки, поки Оксанка їхала до дороги, то, може, на неї й не напав би загадковий вбивця… Чи, принаймні, я могла б його побачити… Але, Боже мій, як страшно! Вбивця був ось тут… А раптом він і зараз тут ховається?
Хлопець біля мене кашлянув. Я повернула до нього голову. Хто він, як він тут опинився? А раптом він і є вбивця?
– Я побачив тіло на обочині, тільки-но звернув з шосу, – відповів хлопець на моє німе питання. – Зрозуміло, спинився, вийшов, впізнав Оксану Петрівну… Я їхав до вас у справі, про яку потім поговоримо… За порадою нашого спільного друга Андрія Динька, – зважив необхідним додати він. – Але тут натикнувся на… Побачив вас у дворі вашому, натиснув на клаксон…
– Віте вже викликали міліцію? Хто Віте такий взагалі?
– Викликав, сказали, хутко будуть. Віте мене не знаєте, зате я вас знаю. Звати мене Олександр Бріштгель, – назвався хлопець.
Я знову погляділа на Оксанку. По її мертвому лиці бігала мурашка, шукаючи якоїсь своєї користі. Я помкнулася затулити Оксанці очі; мені подалося, що буде жахливо, коли мурашка пробіжить і по них.
– Не зачіпайте! – спинив мене Олександр Бриштгель. – Не можна нічого дотикатися!
Він мав рацію. Не можна. Мурашка може забігти в око Оксанки, але то ніц – мертвим не болить.
Подзвонити кому? Влянці, Ленці?