– Повірте мені, вони мають розум й почуття, як має розум й почуття бджолина сім’я, мурашник або людство як таке, – казала Оксанка, коли ми спустилися з гори й розглядали тепер таємничі грибні надписи зблизька. – Грибниця, гриби – це досить таємничі істоти. Читали ж, мабуть? В Японії не так давно були проведені експерименти з грибницею, які показали наявність у неї неабиякого інтелекту і пам’яті. Грибниця дотягалася до цукру найкоротшим шляхом у лабіринті, огинала небезпечні місця, а навіть жартувала з людьми…
– Та ну тебе! – відмахнулася Влянка. – От тільки не треба цих лженаукових гіпотез. Алко, признайся, нащо ти це зробила?
– Ні сном, ні духом! – присягнулася я. – Не маю ніякого відношення.
– Значить, колишній власник забавлявся, – виказала гадку моя сестра.
– Не знаю, не знаю, – засумнівалася я. – В його такий вигляд, ніби він взагалі в житті не забавлявся й гадки не має, як то робити. Та й як таке можна зробити? Висіяти гриби? Хиба це можливо?
– Интересно, а почему надписи по-украински и по-польски? – спитала Зорницька.
Ми вернулися за стіл. Вечір скінчався в задумливості, яку навівала неясна, непересічна грибна вістка. Але дівчата дійшли висновку, що гриби ті щось хоча й незрозуміле, але ж явно не надприродне, і тільки Оксанка з її схильністю до чарівного може так вважати. Коли ми розпрощалися біля плоту, зірки вже, як то кажуть, засіяли небо (яким-то буде врожай? – чомусь подумалося мені, коли ця фразеологема спала на думку). Ленка та Влянка сіли в машину (Влянка вирішила переночувати в Добратичах, куди Ленка взялася її підкинути; після хвороби Влянка стала хутко стомлюватися, їй треба було відпочити в комфортних умовах, яких на Будці поки що не було, тому домовилися, що вона переночує у звичній обстановці в Добратичах, а завтра я до неї прийду), Оксанка осідлала ровер, і дівчата поїхали по домах, навантажені клунками зі стравами, яких, як виявилося, я приготувала непереїдно мніго («Ладно, возьму для тети Баси, которая не смогла прийти», – відкоментувала Ленка, приймаючи з моїх рук здоровезний пакет).
Я прибирала зі столу, десь далеко майже весь час гуркотів грім, але, дивно, зоряниці блискали рідко. Біліли капелюшики грибів, на які я раз по раз поглядала; тонко бзюмкали комарі.
Увімкнула комп’ютер. Отже, золотий серпень 1930 року, Дивинове, велике село в Поліському воєводстві, вчитель початкової польської школи готується зустрітися з батьками деяких своїх учениць…