— Ви вагуєтесь? Не вагуйтесь, дорогий сусiдо! Хiба ж не видите тих користей, якi з такого сполучення сплинуть на нас? Вiзьмiть лиш то: ми оба, двi першi, смiю сказати, сили бориславськi, ' ми оба разом, спорiдненi, зв'язанi докупи, — хто тодi опреся нам? Всi пiдуть за нашою волею, а хто не схоче, той за одним нашим замахом упаде в порох! Подумайте: ми тодi пани цiлого нафтового торгу, ми визначуєм цiни, закупуєм околичнi села, лiси, каменоломи та копальнiї Цiла околиця в наших руках. Не тiлько торговi i промисловi, але i полiтичнi дiла околицi в наших руках. Всi вибори йдуть, як ми хочемо, посли i репрезентанти говорять, що ми кажемо, боронять наших iнтересiв, пани i графи дбають о нашу ласку!.. Чи ви понимаете? Ми сила, i доки держатись будемо разом, доти нiхто против нас не встоїть! — I, розогнений власними словами, Леон кинувся обiймати Германа.
— Пристаєте, дорогий приятелю, брате? — скрикнув Леон.
— Пристаю, — сказав Герман, — тiлько не знаю, як моя жiнка.
— Що, ваша чесна i розумна жiнка мала б не хотiти щастя для свого сина i для моєї дитини? Нi, то не може бути! Ходiм, ходiм до неї. Я нинi ще мушу залагодити се важне дiло, i, скоро розiйдуться гостi, пiдем оба, представимо, поговоримо…
— Вона дуже любить свого сина, то правда. Але менi здався, що й вона кращої партiї для нього не найде вiд вашої Фаннi, — сказав Герман.
— Ах, дорогий приятелю! — скрикнув урадуваний Леон. — Що за щастя для мене нинiшнього дня! Боже, що за щастя! Пiдем, пiдем!
Рука об руку йшли два приятелi Бориславським трактом до Германового помешкання. Говорив бiльше jIeoH. Вiн був чоловiк дуже вразливий i живо переймався всякою думкою. НевтомимсГрозточував вiн перед Германом щораз новi картини їх будущої величi й сили. Все з його уст iшло, мов медом посолоджене, всi трудностi так i щезали, мов снiг вiд сонця. Практичний i холодний, Герман зразу не дуже подавався на тi золотi гори, але чим далi, тим бiльше Леон потягав i його за собою, i в його недовiрливiй головi звiльна зачало також ворушитись питання: «А що ж, хiба ж се не може бути?..»
З своїм сином Готлiбом вiн здавна мав тiлько гризоти та клопотiв, що навiть нiколи не прийшло йому на думку ждати з нього чого-небудь путнього на будуще, не то вже будувати такi високолетнi плани. От i недавно купець, у котрого Готлiб вiд двох лiт був на практицi, писав до нього, може, Сотий раз, що Готлiб зле справується, дiла не пильнує, грошi, присланi з дому, розкидає, мов безумний, над другими суб'єктами збиткується i бог зна яких дурниць не виробляє. «З жалем признати мушу, — писав далi купець, — що його дволiтнiй побит в моїм закладi не принiс для нього майже нiякої користi. Його знання в купецтвi тепер таке саме, як було й спочатку…» Все те мимоволi насувалось Германовi на думку тепер, коли Леон такими заманчивими красками малював йому будучнiсть їх «домiв» за полученням Готлiба з Фаннi. «Ще доки я жию, — думав Герман, — то, може, воно буде якось iти, але вiдтак?» Щоб Готлiб змiнився, поправився, на те треба хiба якого чуда, котрого Герман не надiявся. Але все-таки вiн слухав Леоновi бесiди, звiльна пiддавався її чаруючому впливовi, немов на легкiм човнi пускався на тихе, лагiдно-хвилююче, вечiрнiм блиском озолочене море, i йому робилось якось так легко, любо, немов i справдi вже сповнюються його найсмiлiшi надiї. «А що ж, хiба ж се не може бути?» — думалось йому, i на нього находила якась певнiсть, немов усе те не тiльки може бути, але й справдi буде, мусить бути.
