— Вона час від часу трахалася з Кацуро, іноді не гребувала моїми хлопцями. Гадаю, хтось із них — японець, Донґі чи Френкі — накачали її тою сірою гидотою.
Тимур похолов:
— Але це означає, що будь-хто з нас може бути зараженим…
Хедхантер підійшов до нього і простягнув руку:
— Вставай. Сидячи тут, ти нікого не вилікуєш.
— Як ти здогадався? — почав розпитувати українець.
Ріно вправними рухами перев’язував покремсане передпліччя Тимура.
— Того дня, коли тебе привезли з Антофагасти, я оглянув другий «Туарег». Той, який атакували в ущелині, пам’ятаєш?
— Звісно.
— Мені стало цікаво, як мої хлопці відбилися, а розпитувати я не люблю.
— І?
— Багато дивного було. Я думав, їх застукали зненацька, думав, боти обстріляли їх та й по всьому, ми ж чули постріли.
— Так.
— Вели вогонь не боти, — Ріно зиркнув Тимуру у вічі, ніби запитуючи, чи він розуміє, що це означає. — На машині не було жодної подряпини, сліду від кулі чи шроту. Це мої рубаки пробували відгавкуватися, відкривши пальбу. Я запитував себе, чому, маючи на руках стволи, боти ними не скористалися? «Малюки» вміли стріляти, та попри це знову скористались камінням. Чому? — амбал зробив паузу, а тоді сам відповів на своє питання: — Вони не збирались нікого убивати, Тимуре. Боти поцілили у мого гереро і обкидали джип, аби відігнати мене й Джеффрі від ущелини, розділивши колону. Це їм, природно, вдалося. Тоді вони налетіли на другу машину і скропили всіх, хто в ній був, тим сірим слизом.
— Певно, після «контактів» із селянами з Сан-Педро вони добре знали, як діє розчин, — підтакнув Тимур.
Хедхантер закінчив обмотувати руку програміста і дбайливо зав’язував останній вузол.
— У Нахаса, гадаю, сталося передозування. І його просто викинули по дорозі, — додав він.
— А як ти додумався до того, що боти накачують розчином селян? — спитав хлопець.
— Я почав думати про це після зустрічі з Віллом Ноландом чи… радше з тим, що від Вілла лишилося. Пам’ятаєш?
Тимур кивнув.
— Він був сліпий і попри це кинувся переслідувати нас. Щось керувало американцем. Гадаю, кілька ботів залягли поміж довколишніх скель і «вели» його на нас із Джеро. Таке було можливо тільки в тому разі, якщо Вілл став таким самим, як вони. Став одним зі зграї. Я довго не вірив, але почав підозрювати, що його інфікували… А ти?
— Такі думки проскакували давно, але якось не вірилося, — Тимур стиснув кулак і покрутив рукою. М’язи пропікало вогнем. — Про екіпаж з другої машини додумався тільки сьогодні, за секунду до того, як вона, — хлопець з відразою покосився на мертву чилійку, — стрибнула на мене… Чому ти раніше нічого не казав?
— То були лише припущення. Я непокоївся ще з того часу, коли знайшов рацію. Вона спокійнісінько лежала на панелі під лобовим склом «Туарега». Хай які мої хлопці були налякані, не почути її було неможливо.
Тимур скрушно зітхнув.
— Вони не чули, бо людей у машині тоді вже не було.
— Ага. А потім, в якийсь момент усе склеїлося докупи: моя зустріч з Віллом, загибель Джеффа, засідка біля Пурітами… Останнє, що переконало мене, — зникнення світла під час того свинства, яке замутили ви з тою французькою дівахою.
— Поки ти не розпочав стрілянину, свинством навіть не пахло. Подумаєш, боти зайнялись онанізмом.
— Ет, яка зараз різниця. Словом, коли Ральф сказав про останні вісті від інформатора, я не здивувався. Ставало очевидно, що на боці «малюків» виступає союзник, і цей союзник засів посеред нас.
Ось так усе стало на свої місця. Боти дізнавались про плани людей, щойно вони були задумані, витягуючи інформацію через власні «вуха» й «очі» у лабораторії. Через Кацуро вони винюхали про вилазку Ріно та Джеффрі, а згодом — про нічну газову атаку. Водночас «малюки» не переставали накачувати наноагентами селян з Сан-Педро, отримуючи доступ до їхніх думок, волі, свідомості. Таким чином боти довідались про засоби хімічного захисту, а також (від одного з вірних псів Макаки) про маленького Джеймі, який допоміг дістати альдостерон і протигази. Люди слугували невичерпним джерелом інформації, ставши для ботів чимось на кшталт інтернету. Боти лізли в їхні голови, як тільки натрапляли на щось незрозуміле, точно так само, як ми кидаємося в «Google» чи «Yandex», почувши незнайоме слово чи назву. Як і світова мережа, людські голови не завжди давали правдиву інформацію, та все ж її було достатньо, аби пришвидшити розвиток «малюків» у десятки разів.
— Що тепер? — глипнув на Ріно Тимур.
Здоровань перезаряджав частково спорожнілу обойму «Беретти».
— Треба провести зачистку. Визначити, хто є хто.
— Кацуро точно заражений.
— Ну, це очевидно. Я чомусь не думаю, що він — єдиний.
— У тебе є припущення, як перевірити решту?
— Не знаю, — ґевал знизав плечима, — може, битиму їх по черзі, поки не зізнаються.
Незважаючи на нервове напруження, Тимур посміхнувся:
— Ріно, це навряд чи допоможе. Ти мені пробач, але це хибний метод.
— А як інакше? — розвів накачаними руками південноафриканець. Іншими методами він володів слабо.
Хлопець замислився.
