Мотор гаркнув і заревів, панель з приладами ожила. Крізь шиби луною відгукнулось гудіння інших двигунів. За мить машини мчали, витягнувшись у напрямку гір, залишаючи океан, сонце та цивілізацію далеко на заході.
До смерку лишалося трохи більше години.
Субота, 15 серпня, 17:07 (UTC –4)
Пустеля Атакама
Кілька хлопчаків, пригнувшись, скрадались улоговиною. Рухалися безгучно. Якщо й обмінювались між собою інформацією, то тільки за допомогою поглядів. Вони були брудні й обшарпані, і водночас — неймовірно схожі один на одного. Всі на одне лице. Вони нагадували героїв коміксів, яких наклепали під копірку.
Посувалися дивно, постійно уникаючи світла. Будь-якою ціною хлопчаки намагалися триматись у тіні. Схоже, навіть кволе зимове сонце, що хилилося до сну, дратувало їх. Після вимушених перебіжок відкритими освітленими ділянками, дітлахи перепочивали у затінку.
Мовчали.
Діставшись вузької розколини, хлопчики ретельно обстежили дно. По-собачому все обнюхали і подерлись на схил. Вони не розуміли, що роблять. Точніше, не розуміли, що роблять усе
Двічі за останню добу цією ущелиною проїжджали машини. Тим самим шляхом авто поверталися на схід. Теж двічі. Годину тому на захід промчали нові екіпажі. Малюки бачили: вщент заповнені людьми з лабораторій. Озброєними людьми. Хлопчики не розуміли. Вони були не здатні на розуміння як процес. Зате їх вчили
Світловолосі легко вибрались на вершину невисокого хребта, що підпирав улоговину з півдня. Розбіглись і зачаїлися, розпластавшись у найменших нерівностях рельєфу. Немов вода після дощу жилаві тіла заповнили найменші вм’ятини. Сонце пекло беззахисні голови, проте хлопчаки терпіли, знаючи, що захід сонця не за горами.
Вони залягли і стали чекати.
Пустеля занурювалась у темряву.
Субота, 15 серпня, 17:52 (UTC –4)
23° 16′ 28″ пд. ш. 69° 03′ 49″ зх. д.
Пустеля Атакама
Попереду, вибираючи шлях, мчав обтулений сталлю «Туарег» з Тимуром на борту. За ним торохкотіла «Toyota Tundra» з Оскаром Штаєрманом та Джеффрі Такером. Замикав кавалькаду другий «Фольксваген», в якому під охороною трьох африканців і японця Кацуро Такеди везли російського професора Ігоря Ємельянова.
Величезний, розмазаний по краях сонячний диск швидко осідав за небокрай. Сонце світило у спини каравану, добре освітлюючи перешкоди на шляху. Щоправда, це ненадовго. За якихось десять хвилин зі сходу накотить темрява і примусить їх стишити біг.
Несподівано повітря роздерло протяжне скигління автомобільного клаксона.
Тимур озирнувся, крізь напівзакрите листовим металом скло побачивши «Тойоту». Джеффрі Такер скорочував дистанцію, збуджено сигналячи.
— Починається… — безбарвно процідив Ріно.
— Пригальмувати? — ледь повернув голову Джеро, африканець-водій.
— Ні. Не варто, Джеро. Але… розвернись. Об’їдь півколом, не наближаючись.
Джеро, який серед решти чорношкірих мав найбільш войовничий вигляд, кивнув.
— Гаразд, босе, — і повернув «Туарега» ліворуч.
Побачивши, що флагманський автомобіль робить плавний поворот, Джефф перестав сигналити, спинив пікап і вийшов з кабіни. Американець махав руками, кличучи до себе. Ядуче-червоні шорти і жовта майка надимались та лопотіли на вітрі.
— Босе, — неголосно покликав Джеро.
Він вів машину до американця, але дивився вбік.
— Так, фелла.
— Не бачу машини молодого японця.
Миттю голови повернулися туди, де мав би зараз знаходитися третій позашляховик. Автомобіля не було.
Півхвилини тому колона пронеслась крізь вузьку дугоподібну ущелину, з південного боку якої висився ступінчатий кряж, а з північного наступали моторошні, темно-сірі дюни. Кілька вапнякових формацій, які здаля нагадували церковні дзвіниці, заледве стримували навалу пісків. З щілини між скелею та гладеньким виступом п’ятиметрового бархана, вилися паралельні сліди від шин. Тудою щойно виїхав екіпаж Хедхантера, за ним — «Тойота Тундра». Другий «Туарег» так і не з’явився.
Ріно звів руку, без слів наказавши Джеро притримати авто. Він чекав кілька секунд, сподіваючись, що Кацуро Такеда просто відстав. Марно. А тоді скоромовкою звелів:
— Під’їдь до пікапа. Зупинись. Двигун не вимикай.
Через кілька секунд «Фольксваген» застиг на відстані півтора метра від «Тойоти». Джеффрі підступив до заґратованого вікна.
— У Кацуро колесо спустило, — схвильовано проказав чорнявий американець, — я сам бачив, — слова звучали благально й жалібно; Тимур аж поморщився.
Ріно, не відкриваючи дверцят, уважно обстежував довколишній рельєф. Розмірено й терпляче водив очима туди-сюди.
— Вони ось там, за цим кряжем, — пояснював далі американець, тицяючи рукою собі за спину, — ми крапаль від’їхали від них, бо поки я почав сигналити, а потім ще… ну, ти не хотів спиня… — хлопець затнувся, наштовхнувшись на лютий погляд маленьких круглих очей.
— Джип перекинувся? — Ріно вставив цигарку до рота, але не підпалив.
— Ні.
— Загруз?