З палати чулися спокійні голоси. Пролунало клацання, після якого почалось розмірене гудіння — томограф запрацював. Річардсон і Ді’Анно рушили в напрямку напівпрочинених дверей.
— Ти повідомив поліцію? — не вгавав Джей-Ді. — Його, напевно, хтось шукає.
— Це не моя справа. Чилійці самі розберуться.
— Просто хлопець видається мені дивним. Химерним якимсь.
— Не розумію, що ти знайшов у ньому хи…
В цей момент, коли до дверей лишилося кілька кроків, з кімнати випорснув здушений звук. Вельми незвичайний звук, який Джей-Ді Річардсон запам’ятає, либонь, на все життя. Скидалось на те, наче хтось із чималої висоти (щонайменше три-чотири метри) впустив додолу кавуна. Смугастий з характерним звуком шльопнувся на кахлі, луснув і розлетівся на шматки. От тільки і Річардсон, і Ді’Анно добре знали, що за дверима ніяких кавунів немає.
А проте по-справжньому їх перелякав не сам звук, а те, що його супроводжувало. Спершу на поверсі моргнуло світло. Потому томограф гостро запищав, кілька разів свиснув і почав стихати, аж поки не замовк. Встановилася тиша, наче в могильному склепі.
Лікарі бігом рвонули до палати.
— Що трапилося? — закричав Ді’Анно, з льоту ледь не виваливши двері. — Qué pasó?![10]
— No lo sé… No lo sé, señor…[11] — бубнів чилійський доктор.
Більшу частину палати займав бочкоподібний томограф. Річардсону апарат нагадав діжку для збору дощової води, яку він бачив у монастирях Метеори[12] під час минулорічної поїздки до Греції. Зовнішня поверхня перевернутої набік «бочки» була матовою, кольору какао з молоком. У верхній частині витикався прямокутний вентиляційний канал, що тягнувся вгору і зникав у стелі. Посередині торцевої поверхні зяяв круглий отвір з гладкими краями, з вигляду наче замалий для тіла людини. Внутрішня поверхня отвору була глянсуватою, по краях оранжевою, всередині — стерильно-білою. Перед отвором стояло нешироке ложе, з якого пацієнта «подавали» в апарат. Усередину машинерії від головного пульта управління тягнулось безліч трубок та дротів. Усе виглядало модерно та сучасно.
Коли лікарі-іноземці заскочили до палати, хлопчик виїздив із черева МРТ. Наразі виднілись лише його ноги. Ніби нічого незвичайного, хоча… Краєм ока Річардсон помітив блідо-рожеву в’язку рідину, що скапувала на підлогу з лівого торця «бочки».
За секунду хлопець повністю вийшов з отвору. Одна з медсестер, не видавши ні звуку, зомліла: гепнулась на підлогу, неприродно задерши голову і розкинувши руки врізнобіч. Інша завищала і, прошмигнувши повз лікарів, вилетіла з палати. Її істеричний вереск, мов сирена, ще довго линув з коридору. Френк Ді’Анно зробився сірим, мов висушена на сонці пустельна земля. Було з чого: у хлопчика зникла голова. Щезла без сліду. Із закривавленого обрубка на місці шиї безперервно сочилася кров.
— Де голова? — ревнув Ді’Анно, так наче якась із медсестер сховала її під полою халата. Попервах австралієць виглядав по-дитячому сконфуженим, мов герой диснеївського мультфільму, котрого підступні лиходії обвели круг пальця завдяки чорній магії. — Де вона?
Френк зігнувся навпіл над тілом і зазирнув усередину томографа. Голови не було.
— Бля! — заверещав він. — Куди поділась його голова?!!
Черговий лікар-чилієць, аж жовтий на лиці, зробив непевний крок уперед:
— Я не знаю, сеньйоре. Ми просто поклали хлопця всередину і запустили апарат… Все згідно з інструкціями. А далі цей хлопок і…
— Що ви мені розказуєте?! — вискнув австралієць. — Ідіоти! Це томограф, а не гільйотина!!! Що ви зробили з пацієнтом?
— Ми нічого не робили! — пожовтілий чилієць теж перейшов на крик. — Я лиш увімкнув машину…
Френк схопився за голову і, важко стогнучи, обіперся на апарат.
— Що ти про це думаєш, старий?
Новозеландець хотів підтримати колегу, але в голові крутилась одна-єдина дурнувата фраза: «Старий, я ще в житті не бачив більш паскудних результатів магніто-резонансного обстеження». Джей-Ді зметикнув, що зараз, мабуть, краще промовчати.
Річардсон зазирнув досередини апарата. Стінки були чистими, лиш у глибині білого пластикового тунелю, де раніше лежала голова, панелі були забризкані мізками. Впереміш з волоссям та кров’ю. Внизу валялась схожа на підкову штуковина.
— По-моєму, там лежить його щелепа. Нижня, — кардіохірург висунувся назад. — І… е-е-е… шийні хребці… якщо я не помиляюсь.
Френк Ді’Анно підхопився.
— Кретини! Кляті безмозкі латинос! — горлопанив він. — Таке буває, старий… таке може статись, якщо в камері знаходився метал… який-небудь металевий предмет у… Можливо, слуховий апарат чи… я не знаю, ще щось…
Відштовхнувши Річардсона, Ді’Анно поліз в апарат. Він звивався, пихтів, штовхав ногами обезголовлене тіло, зрештою зник у трубі томографа. Півтори хвилини звідтіль не долинало ні звуку. Австралієць вибрався назад набагато спокійніший, але спантеличений. І, наче вампір після фуршету, з ніг до голови вимазаний кров’ю.
— Ну що? — спитав новозеландець.