— Вони не можуть вилетіти, — Джонні Лонґбоу виклично задер підборіддя. Він шаленів, коли з ним так розмовляли.
— Що означає, вони не можуть вилетіти? — метала іскри Ліза Торнтон.
Вони зустрілися в заллятому яскравим сяйвом холі другого поверху. Довкола Лізи та Джонні сиділи інші агенти, яких 17 січня відрядили до Еквадору з’ясовувати причини загибелі рейсу XL516 в аеропорту Маямі.
— На південне узбережжя Панами насувається шторм. На найближчі кілька годин усі вильоти з міжнародного аеропорту «Токумен» скасовано, — він не витримав і спалахнув: — Чого ти так дивишся на мене? Це не моя провина, що Панаму накрило негодою!
— Мені потрібен літак! — відчеканила Ліза та примружилась. Світло різало очі. Ламп у холі, напевно, вистачило б, щоб освітити місто Лас-Вегас найтемнішої ночі.
Джонні Лонґбоу стиснув губи так, що заросле щетиною підборіддя посіріло, і на хвилину відвів очі.
— Я можу викликати літак із Флориди, та це займе скількись часу. Невпевнений, чи є у них напоготові вільний чартер і пілоти. На це може піти до двох годин. Сам політ відбере три-чотири години.
— Скільки у нас узагалі часу? — трохи спокійніше поцікавилася шатенка. — І що там із викраденою військовою вантажівкою?
Джонні розгорнув склеєну з роздрукованих на чорно-білому принтері шматків карту. Загін не планував, що доведеться діяти за межами Еквадору, і, відповідно, ніхто з агентів не мав із собою точної та детальної карти Перу.
— Проїхали Піуру, прямують на південь. Я поговорив із шефом, щоб установити, чи не можемо ми попросити перуанців допомогти та затримати вантажівку, але…
— Не потрібно! — ось тут Ліза по-справжньому роздратувалась. Жінку розлютило те, що її напарник, удаючи наче так і має бути, перемовляється з керівництвом за її спиною. — Джонні, може, досить самодіяльності та розмов із Вашингтоном без мого відома?! Я відповідаю за розслідування! Я не вимагаю від тебе приносити мені каву зранку та кричати: «Так, мем!» після кожної фрази, але, Джонні, чорт забирай, наступного разу перед тим, як телефонувати до шефа, просто повідом мене. Просто попередь, що ти хочеш йому казати!
— Я гадав, що ти сама хотіла, щоб ми втягнули в це лайно перуанців! — змахнув руками блондин.
— Я передумала, — відрубала Ліза. — Тепер я вважаю, що ми маємо дозволити «сутінковим» дістатися в Атакаму та дізнатися, що саме вони там шукають. От тільки ми мусимо бути там раніше за них, щоб захистити колишніх учасників проекту «NGF».
— Я не сумніваюся, що дюжина психів, яка мчить у вантажівці до чилійського кордону, знає про те, що в пустелю вирушили колишні учасники проекту «NGF».
— Гаразд, — знизала плечима агент. — Можливо, й не знає. Але я переконана, що і перші, і другі прямують до конкретно визначеного місця в Атакамі, а отже, перетнуться. Джонні, ми вже мали приємність спостерігати біля ґуаякільського аеропорту особливості їхніх зустрічей, — спецагент посунула карту до себе. — І тому я повторюю своє запитання: скільки в нас часу?
Лонґбоу відхилився в кріслі та заклав праву ногу на ліве коліно:
— Викрадачі летять майже на максимальній швидкості, в середньому — 90 км/год. Це немало як для п’ятитонної вантажівки.
— Скільки можна витиснути з «M939»? — озвався один із агентів, голомозий Гаррі Харпер, що цмолив каву з крихітної синьої чашечки із золотим обідком.
— 63 милі за годину, — відказав Джонні, — навіть порожньою на трасі ця таратайка не розженеться до 100 км/год. Відстань між Піурою та покинутим чилійським селищем Сан-Педро, куди, на думку агента Торнтон, — чоловік штрикнув поглядом Лізу, — прямують викрадачі, становить 2296 миль, або трохи більше ніж 2900 кілометрів.
— Це дорогою? Це ж не пряма? — уточнив Гаррі.
Джонні, вигнувши брову, зиркнув на колегу. На його обличчі застиг вираз малюка, якому замість мандаринки підсунули дольку лимона. Секунду він мовчав, і Ліза очікувала, що блондин бовкне щось вкрай образливе, та зрештою Джонні стримано мовив:
— Так, — він провів пальцем уздовж Панамериканської магістралі, котра, практично не відлипаючи від тихоокеанського узбережжя, тягнулася на південь. — Вони вже від’їхали на вісімдесят кілометрів від Піури. Якщо вантажівка зупинятиметься лише для того, щоб заправитись, і якщо викрадачам пощастить так само легко проскочити перуансько-чилійський кордон, приблизно через тридцять годин вони досягнуть Сан-Педро.
Ліза Торнтон, схилившись над картою, прискіпливо роздивлялася північну частину Чилі.
— Вони можуть зрізати, рвонути навпростець пустелею відразу після кордону. І виграють чимало часу. Вони одного разу так уже вчинили.
— Не думаю, — мотнув головою Джонні. — Малоймовірно, що серед викрадачів виявиться хтось, хто добре знає місцевість на південь від чилійського кордону. Я взагалі припускаю, що вони застрягнуть на виїзді з Перу. Чилійці значно краще дбають про охорону своїх кордонів.
Не піднімаючи голови від карти, Ліза звела на нього очі:
— Погано, що після всього, що «сутінкові» накоїли, ти все ще їх недооцінюєш.
