— Ти запитала мене, скільки в нас часу, — підвищив голос блондин, — і я відповідаю: на мій погляд, утікачі досягнуть Сан-Педро не раніше, ніж через тридцять годин, орієнтовно опівдні наступного дня за чилійським часом. Отже, у нас ціла доба для того, щоб дістатися до Калами.
Ліза дозволила собі трохи заспокоїтись. Доба — не так і багато, але поки що — більше ніж достатньо. Поки що все під контролем.
— Які прогнози щодо шторму над Панамою?
— Панамський аеропорт закрито на найближчі три години.
— Дякую, Джонні, — Ліза холодно, по-діловому посміхнулась і встала. — Часу вистачає, але розслаблятися не можна. Пропоную всім зібратись і через півгодини виїхати до місцевого аеропорту. Чекатимемо на приліт C-37A там. Поснідаємо також в аеропорту. — Вона глянула на агента із затиснутою поміж долонь синьою чашкою. — Дрон готовий?
— Так.
— Він нам знадобиться, — жінка повернулася до Джонні. Він знудьговано телющився вбік, а тому Ліза нахилилася, щоб чоловік не мав сумніву — звертаються саме до нього: — Будь ласка, проконтролюй, щоб зброю та бронежилети оформили як дипломатичний багаж. І попередь місцеву владу в Каламі. Щоб після прильоту не виникло жодних затримок. Передай пілотам у Панаму: нехай вилітають, щойно отримають дозвіл, — чоловік демонстративно не дивився на Лізу. — Ага, і ще, на момент прибуття в аеропорту «Ель-Лоа» на нас має чекати позашляховик із повними баками та запасами води, готовий негайно вирушити в пустелю.
— Слухаюсь, мем. Усе буде зроблено, мем, — єхидно відрапортував Джонні Лонґбоу.
— І не забудь свій червоний клоунський ніс.
Блондин розтягнув тонкі губи в широкій презирливій усмішці:
— Ага, моя люба. Обов’язково. Як у Пеннівайза.
Просувалися на південь повільно. Приблизно за годину після старту із Сан-Педро Тимур серйозно замислився над тим, що пішки вони могли дійти до руїн швидше. По-перше, трасу № 23, яка тягнеться від Сан-Педро на південь, а через півсотні кілометрів поступово завертає на схід, у гори, до аргентинського кордону, майже повністю засипало піском. Вони витратили годину на те, щоб від’їхати від Сан-Педро на якихось десять кілометрів, і за цей час шість разів зупинялися, оскільки покремсане тріщинами шосе просто зникало під піском. У такі моменти Ріно та Тимур залишали скутери та сунули вперед, по кісточки провалюючись у пісок, шукаючи місце, де траса вигулькувала на поверхню. Натрапивши на продовження шосе, вони поверталися по Лауру та Джеймі. По-друге, заважав туман. Віддаляючись у пошуках дороги, чоловіки втрачали з поля зору француженку та коротуна, які зоставалися біля скутерів. Звісно, вони постійно перегукувалися, сигналізуючи, що все гаразд, але це не дуже допомагало, позаяк на відстані більшій за сто метрів звуки деформувалися, мряковина спотворювала їх, і здавалося, наче голоси линуть звідусіль.
Усі нервували. Навіть Джеймі, який благополучно проспав нічний напад, дивлячись на преподобного з міцно стиснутими губами, наморщеним лобом і недобрим блиском в очах, відчував мульке занепокоєння.
Щоправда, нічого особливого не сталося. Якщо не зважати на те, що таблетки Ріно подіяли. Під час однієї із зупинок, коли дорога вкотре пірнула під пісок, Джеймі несподівано шустро зіскочив зі скутера та зашкутильгав у туман.
— Альо, аміґо, ти куди? — насупився велетень.
Макака обернувся, кисло посміхнувся, погладив лівою рукою живіт, а тоді скривився.
— Валяй, фелла, — Ріно.
— Куди він? — запитав Тимур.
— Завершити те, що не завершив зранку…
Знадобилася ще година, щоб досягти розваленої придорожньої станції Токонао. На шлях, який п’ять років тому займав двадцять хвилин, тепер згаяли дві години.
На протилежному боці дороги, навпроти однієї з погризених вітром будівель Токонао, від траси № 23 відходила ґрунтовка. Петляючи між невисокими пагорками, вона простягалася на південний захід. П’ять років дорогою ніхто не користувався, і вона заросла купчастими, схожими на бурих дикобразів, клубками сухої трави, а наїжджені колії розгладилися, місцями повністю злившись із пустельною поверхнею.
— Ми так заблукаємо, — промовила на вухо Тимуру Лаура, коли вони збочили з траси на ґрунт.
Чоловік і сам усвідомив, що без сонця за спиною вони далеко не доберуться. Він зупинив «Хонду» та вимкнув двигун. Ріно вчинив так само.
— Хороший був план, — прогудів Ґроббелаар, промацуючи очима туман. Вони віддалилися від дороги не більше ніж на півсотні метрів, а рештки придорожньої станції вже зникли в імлі.
— Почекаємо, доки не сяде туман, — сказав Тимур.
Несподівано українець помітив, що Джеймі, зісковзнувши з колін Ґроббелаара на пісок, намагається щось на мигах показати ґевалу.
— Ріно, він хоче щось тобі сказати.
