Поки Джонні та Ліза намагалися привести Лауру до тями, Ерік О’Донован не відлипав від планшета. Ще до того як вирушити по француженку, Ліза наказала йому скерувати дрон на схід уздовж траси № 23.
— Я дещо знайшов, — повідомив О’Донован.
Ліза відірвалася від непритомної Лаури:
— Що?
— За три кілометри від нас на узбіччі лежить покинутий мопед.
— Вона поїхала в пустелю на мопеді? — очі Лізи Торнтон поповзли на лоба.
— Так, я впевнений, це не мотоцикл, звичайний мопед, — наполягав О’Донован.
— Щось, окрім мопеда?
— Ні. Я не бачу ні води, ні запасів, ні спорядження.
Джонні випнув нижню губу:
— А що ти хотіла від людей, які стверджують, що електросудомна терапія вивільнила з голів закатованих хлопчиків безплотну потвору, яка…
— Мене не цікавлять ваші роздуми, агенте Лонґбоу, — обірвала його Ліза та повернулася до Лаури. — Нам треба відвезти її до Калами та передати лікарям.
— Ліззі, не дурій, — посерйознішав Лонґбоу. — Ми не можемо зараз повернутися до Калами. Ти скерувала дрон до Сан-Педро. Крім того, доки не дізнаємося про місцезнаходження вантажівки, ми…
— Вона може померти без допомоги!
Блондин умовк.
І тут озвався Джек Елдрідж:
— Народ, вони знайшли її, — у мінівені стало тихо, всі повернули голови на мулата. Він склав речення практично з одних займенників, але нікому не треба було пояснювати, хто і кого знайшов. — Мені щойно скинули координати.
Координати. Отже, вантажівка не на дорозі.
— Я так і знала, — прицмокнула Ліза, — вони в пустелі.
— Двадцять два градуси, тридцять дев’ять мінут, дві секунди південної широти та шістдесят вісім градусів, чотирнадцять мінут, дев’ять секунд західної довготи, прямують на південь зі швидкістю 30–40 км/год, пришвидшуються.
— Де це? — гарячкував Лонґбоу. — Де вони? Як, чорт забирай, вони можуть пришвидшуватися в пустелі?
Елдрідж поставив ноутбук так, щоб екран було видно колегам.
— Я завантажую фотографії.
— До біса фотографії! — рявкнув блондин. — Мені й так відомо, як виглядає «M939» із висоти пташиного польоту. Покажи на карті, де в цей момент знаходиться вантажівка!
Елдрідж перемкнувся на інше вікно — спеціалізований аналог програми Google Maps — і ввів координати. На екрані з’явився супутниковий знімок пустелі, і за кольором, і за структурою подібний до поверхні Марса. В центрі екрана — з півночі на південь — тягнулося звивисте, пересохле ще в доісторичні часи сіре річище, обрамлене темно-коричневими сланцевими бескидами.
— От гівнюки, вони сунуть пересохлим руслом, — зронив О’Донован.
— Як ці вилупки на нього натрапили? — Джонні Лонґбоу зблід. — Таке враження, що в них обладнання краще за наше!
У Лізи Джин Торнтон від поганого передчуття розширилися очі.
— Спустись руслом униз, — наказала вона Елдріджу. Униз означало «на південь».
Мулат прокрутив зображення. Річище, майже не відхиляючись, збігало на південь і через тридцять кілометрів проходило через Сан-Педро, огинаючи поселення з південного заходу.
— Це Сан-Педро, — скреготнула зубами Ліза Торнтон і штрикнула розлюченим поглядом Джонні. — Ще ж навіть восьмої ранку немає…
Кілька секунд вона вагалася, із жалем косуючи на непритомну Лауру, а тоді стиснула плече О’Донована:
— Мені потрібен дрон над Сан-Педро, — у такі моменти жінка наче перевтілювалась: якби не довге доглянуте волосся та все ще м’який, хоч і рішучий, голос, Джонні сприйняв би її за чоловіка.
— Двадцять хвилин, босе, — відгукнувся техасець.
— Добре. — Ліза звернулася до Джека Елдріджа: — Відстань між вантажівкою та селищем?
Пальці мулата забігали по клавіатурі.
— Двадцять дев’ять кілометрів.
— Від нас до вантажівки?
Елдрідж прокрутив зображення ліворуч, до того місця, де на трасі № 23 стояв їхній «Nissan Elgrand», поставив маркери, після чого програма миттєво розрахувала відстань.
— Сімнадцять з половиною, — доповів він, — навпростець. Судячи із супутникових знімків, навпростець ми не проїдемо, це неможливо, — випереджаючи запитання Лізи, Елдрідж проказав: — До Сан-Педро — близько сорока п’яти кілометрів. Фактично, це єдине місце, де можемо перетнутися.
— Дякую, — Ліза поправила пасмо, що вибилося з туго затягнутого хвоста. — Отже, так. Ми зараз рушаємо до Сан-Педро, але до самого селища не наближаємося, чекаємо, доки «сутінкові» проїдуть поселення, дивимося, куди вони прямують далі, і сідаємо їм на хвіст.
— А що з француженкою? — нагадав Джонні.
Ліза Торнтон опустила погляд, знаючи, що не пробачить собі, якщо Лаура не виживе, та водночас усвідомлюючи, що не має іншого вибору.
— Рушаємо до селища, — рішуче відчеканила вона. — Я спробую їй допомогти.
