— Це не Тимур, — замотала головою жінка. — Біля Ґроббелаара якийсь карлик. — У її голові в гуркітливому торнадо завертілися з десяток запитань. Де українець? Чому Лаура Дюпре ризикнула наодинці їхати через пустелю? Що за коротун стримить біля Ґроббелаара? Й основне — чи відомо про них «сутінковим», що наближаються до Сан-Педро? — Де вантажівка? — запитала агент. — Елдрідже, де зараз еквадорці?
Мулат через спеціальний додаток вийшов на зв’язок із супутником. Зображення не завжди транслювалося в режимі реального часу, але він гарантовано отримував найсвіжіші дані про останнє місцезнаходження об’єкта, за яким ведуть стеження.
— Упс, — збентежився Джек. — П’ять хвилин тому вантажівка зупинилися за кілометр від селища.
І тут-таки вклинився О’Донован:
— Я бачу їх!
— Вантажівку?
— Ні, «сутінкових»! Вони вийшли з автомобіля. Кілька постатей прямують на південь уздовж західної межі Сан-Педро.
Обличчя Лізи Торнтон стало сірим, як брудна постільна білизна:
— Тимур там! Тимур десь біля Ріно! — затараторила вона. — Вони знають про це й оточують селище.
— Скільки їх? — поставив більш практичне запитання Джонні.
О’Донован розвернув дрон на північний захід і повів до краю Сан-Педро.
— Троє… семеро… восьмеро…
— Он ще один, — підказав Елдрідж.
— Ага, бачу, дев’ятеро… ще двоє… одинадцятеро… Не менше ніж одинадцять, Джонні. Озброєні. Двоє щойно ввійшли в Сан-Педро. Рухаються до халабуди, біля якої ми помітили амбала з Африки.
Зненацька, заворушившись, застогнала Лаура Дюпре. Ліза Торнтон ледве стрималася, щоб не вилаятися. «Ну, чому все одразу?..» Її очі заметалися, потемніли до кольору бронзи, жінка розгубилася, не знаючи, що вирішити та за що вхопитися.
Замість Лізи рішення прийняв Джонні Лонґбоу.
— Готуємо зброю, хлопці, — неголосно наказав він, чіпляючи на вухо переговорний пристрій, — доведеться трохи постріляти. — Випроставши руку, блондин поплескав по плечу голомозого Харпера. — Гаррі, друзяко, вези нас до селища.
Незважаючи на кричуще виснаження й отримані під час падіння зі скутера травми, Тимур, як і Джеймі, спромігся заснути лише під ранок. Заважало все: думки про Штаєрмана, хропіння преподобного та, звісно, кашель Макаки. А ще дошкуляла якась незавершеність у всьому, що відбувалося впродовж останніх днів. Тимуру не вдавалося звести все почуте та побачене до спільного знаменника. Підсвідомо він сподівався натрапити на докази роботи підземної лабораторії мікробіології впродовж певного часу після зруйнування наземного комплексу. Цей факт, звісно, не дав би змогу пояснити, яким чином наноагенти з чилійської пустелі потрапили до еквадорського Ґуаякіля, зате став би, чи принаймні міг би стати, першим щаблем на драбині, яка привела б до розгадки ґуаякільського парадоксу. Але якщо підземний цех затоплено, то звідки врешті-решт узялося стільки нанороботів? Навіщо тоді «сутінкові» прямують до Атаками (якщо вони справді подалися до пустелі на півночі Чилі)? Якщо ні, то куди? Цікаво, де вони зараз? А ще цікаво, яким чином і навіщо Оскар Штаєрман викладав із камінців фрактальні візерунки біля колодязя на півночі Сан-Педро? І чи мають до цього стосунок боти, про яких згадав Ріно?..
Тимур заснув і йому наснився допит, улаштований стрункою американкою з рідкісними золотистими очима. Він перенісся до напівпідвальної кімнати в котеджі на околиці Ґуаякіля, де знову запекло доводив Лізі
О 8:55 Тимур Коршак розплющив очі з відчуттям, наче летить у прірву, випустивши з рук…
…мотузку, за яку тримався.
Українець лежав і не рухався, намагаючись виловити у пошматованих уривках сну, які, неначе клубки туману, досі металися перед очима, проґавлену істину. Ліза Торнтон сказала, що, на її думку, причиною заворушень у Ґуаякілі стала
Риба…
Риба на західному узбережжі Еквадору…
