Бот. Ґуаякільський парадокс полностью

Погляньте ще раз на титри наприкінці книги, де зазначено час, затрачений на написання. Основну частину тексту було створено в Рівному впродовж періоду від 19 січня до 20 травня 2015-го. Але починаються титри з рядка «січень 2012-го, Намібія». Уважний читач пригадає, що це той самий час і те саме місце, де я закінчував «Бот-1»: хостел «Cardboard Box Backpackers», Віндхук, Намібія. Саме тоді в моїй голові виникла ідея сиквелу. Відверто кажучи, січень 2012-го — це дуже умовна дата, мені здається, що задум зародився значно раніше, просто на сьогодні вже не пам’ятаю коли. Все почалося з того, що одного дня, знаючи, що наприкінці першої книги «NGF Lab» буде зруйновано, я раптово збагнув, що підземна лабораторія мікробіології вціліє. Тридцять метрів землі — більше ніж достатньо, щоб уберегти її від 907-кілограмових бомб. Я замислився над тим, що станеться з виробничим цехом, уявив, як якийсь час він працюватиме, продовжуючи виробляти наноагенти, як зрештою крізь тріщини в стелі та стінах просочаться ґрунтові води, що поступово заповнять лабораторію, а тоді… Картинки змінювали одна одну. Я наче сів кіно дивитися. Підземні річки, океан, течія Гумбольдта, рибини, дельфіни, кити, узбережжя Еквадору. За лічені хвилини я промчав над закиданим мертвою рибою пляжем, побачив фермера, який, сунучи полем на тракторі, вимальовує фрактальну криву, простежив, як реагує Лаура Дюпре, зачувши про те, що уражені невідомою речовиною чи вірусом еквадорці в один голос кличуть Тимура… Я розкрив Блокнот — не паперовий, а електронний windows’івський — і швидко накидав сюжет майбутньої книги. Вийшло 573 слова — кільканадцять кострубатих абзаців, так би мовити, витоки історії, яку ви щойно прочитали. Я досі зберігаю той файл — БОТ-2.txt. Він нагадує мені про те, що ідея «Ґуаякільського парадоксу» виникла задовго до того, як було дописано «Бот-1»: у файлі йдеться про Патріса Раньє, а не Лауру Дюпре. Іншими словами, вигадав «Бот-2» до того, як, наслухавшись зауважень від рідерів, вирішив «змінити стать» французького психіатра в «Бот-1».

Коротше, я заходився коло продовження зовсім не з меркантильних міркувань, не від любові до «Бота», не через бажання потішити читачів, які чекали на продовження, та, звісно, не тому, що залишив відкритим фінал у першій книзі. Я написав «Бот-2», оскільки замисел виник природно, без напруження. Я не витискав його та не «народжував у муках». Просто в якийсь момент — тоді, 2012-го, — я побачив цю історію до кінця. Й усвідомив, що вона варта того, аби бути опублікованою.

Чому саме зараз? Ще рік тому я вважав, що працюватиму над «Ґуаякільським парадоксом» не раніше 2018-го (роман тоді вийшов би друком аж 2019-го). На це запитання я вже відповів: бо я — довбаний оптиміст. Запитаєте: а що поганого в тому, щоб бути оптимістом? Загалом — нічого. Проте є один нюанс. Оптиміст майже завжди переоцінює свої сили — особливо, коли йдеться про дедлайни.