— На інші рейси не було квитків.
— Нічого, незабаром відпочинете.
«Що з ними таке?» Близнюки скидалися на пластикові ляльки. Будь-який хлопчак на їхньому місці, у сімнадцять років, отримавши стипендію на навчання в одному з найкращих державних університетів США, стрибав би до стелі від радощів, а вони поводяться так, наче їм байдуже.
Даяна Ромеро підкликала таксі. Лукас і Ейнджел умостилися на заднє сидіння, Даяна розташувалася біля водія. Машина рушила, і дівчина взялася розказувати:
— Ми зараз заїдемо в кампус, я покажу вам ваші кімнати, ви залишите речі, і ми всі разом підемо повечеряємо. А вже завтра зранку я влаштую вам екскурсію по університету, — вона сиділа впівоберта на кріслі та прискіпливо роздивлялася болівійців, які були схожими на кого завгодно, але тільки не на болівійців, і не могла зрозуміти, що так непокоїть її. — У нас чотири кампуси. Перший — основний — у Темпі[114], це на південному сході від Фінікса, до нього п’ять кілометрів. Там навчаються майже п’ятдесят тисяч студентів, і ми зараз саме туди прямуємо. Інші кампуси — Політехнічний, Західний і кампус у Даунтауні Фінікса — значно менші. А загалом в університеті на сьогодні навчається шістдесят сім із половиною тисяч студентів. Іноземців серед них — усього 6 %, так що ви можете пишатися.
Попри всі намагання, розговорити близнюків не вдавалося. Даяна помовчала трохи та згодом знову спробувала:
— Дивно, що ви захотіли приїхати так рано. До початку навчального року аж шість місяців.
— Ми хочемо відвідати курси англійської перед початком занять, — пояснив Лукас, — щоб підтягнути рівень мови.
«Це брехня, — вирішила смаглявка. — Ви розмовляєте не гірше за мене». Крім того, вона знала, що без складання тесту TOEFL їм би не призначили стипендію. А ще вона намагалася дошукатися, що ще, крім зовсім не латиноамериканської зовнішності, їй муляє. Адже було щось іще — дівчина не сумнівалася.
— А чому ви вибрали Університет штату Аризона? — Даяна поквапилася додати: — Ви нічого не подумайте, універ класний, але з такими знаннями, як у вас, ви могли подаватися на стипендію куди завгодно. І чому саме факультет неврології?
— На цьому факультеті колись працював професор Ральф Доернберг, — поважно виголосив Ейнджел.
Даяна наморщила лоба:
— Ем-м… щось я не пригадую такого.
— Навряд чи він мав ступінь професора, коли працював в ASU[115], — поправив брата Лукас. Насправді Ральф Доернберг не був професором узагалі. Він був блискучим нейрохіміком і, безперечно, із часом обов’язково отримав би професорське звання, якби не японець Кейтаро Рока, якого канадець зустрів усередині 1980-х, і їхні спільні шалені ідеї, що призвели до виникнення «NGF Lab». Ральф Доернберг — «батько» ідеї техно-синапсу, він першим у світі створив наноагентів, що можуть пробиратися до людського мозку та самостійно з’єднуватися з окремими нейронами, та, попри це, за життя так і не опублікував жодної статті, яка увічнила б його ім’я у сфері неврології. Даяна Ромеро нічого не знала та не могла знати про Доернберга, оскільки для міжнародної наукової спільноти канадця просто не існувало. Лукас роз’яснив: — Він був аспірантом професора Стівена П. Массіа.
— Массіа? — перепитала дівчина.
— Так, — кивнув Лукас. — Ти його знаєш?
— Звісно, я чула про професора Массіа, але це було…
— Давно, — незворушно додав Лукас. — На початку вісімдесятих.
— О’кей, — здвигнула плечима Даяна. — То ви знайомі з цим професором?
— Ні, — заперечив Ейнджел. — Читали його праці.
«Шикарна мотивація», — іронічно подумала дівчина.
Близнюки стихли, вперто відмовляючись підтримувати розмову. Даяна Ромеро, косуючи на юнаків, усе ж наважилася поставити ще одне запитання.
— Не хочу видатися нахабою, — чемно почала вона, — але ви, хлопці, не надто схожі на болівійців. Точніше, зовсім несхожі. Ви більше скидаєтеся на норвежців чи голландців. Ваші батьки мігрували до Південної Америки з Європи чи як?
Лукас з Ейнджелом перезирнулися. І тоді один із них — у півтемряві салону Даяна не розгледіла, хто саме, — відповів:
— Ми зростали в інтернаті. У нас немає батьків.
— Пробачте, — дівчина, викрутившись на сидінні, повернулася до близнюків. — Я не знала, я… — слова вибачення застрягли в горлі.
У ту мить таксі проминуло міст через озеро Темпі-Таун, виїхало на яскраво освітлену вулицю, і зненацька Даяна Ромеро побачила, що так турбувало її. Очі! Їхні очі — світло-сірі, немов дим над багаттям із вологих галузок, у Лукаса та блакитні із зеленкуватими кільцями довкола райдужних оболонок у Ейнджела — виглядали несправжніми. Придивившись, Даяна зрозуміла, що близнюки носять лінзи. Хоча, звісно, шокувала її не наявність лінз із намальованими райдужками, а те, що за межами їхніх гладеньких і блідо-молочних дисків, у самісіньких кутиках очей, очні яблука болівійців здавалися чорними.
