— Ми по черзі поклали в апарат чотирьох різних пацієнтів, але не отримали жодного нормального зображення. Щойно ми вмикали томограф, вони починали борсатися та кричати, про чіткі знімки не могло бути й мови, тобто я досі не знаю, що там у них у голові, а потім… один із них, останній… якого тримали найдовше… помер.
— Коли це сталося?
— Оу, — Арреола не очікував такого запитання, — десь годину тому.
«Ну, звісно, чоловіки ніколи не попросять про допомогу, доки хтось не здохне».
— Від чого? Ви вже встановили причину?
— Хм… — Антоніо знову на хвильку вмовк. — Формально від інсульту.
— Формально?
— Ну… ем… так, — доктор Арреола м’явся. — Це те, що буде написано у висновку про смерть.
— Від ішемічного чи від геморагічного?[21] — продовжувала уточнювати Лаура.
— Геморагічного.
— Але, як я розумію, є ще якесь «але».
— Так. Насправді той хлопчина помер не від інсульту.
— Тоді від чого? — Лаура починала сердитися на однокурсника. «Хочеш говорити, то говори! Чому я маю витягувати з тебе слово за словом, ніби на допиті?»
Тоні Арреола, немов прочитавши її думки, опанував себе та заходився пояснювати детальніше:
— Першим на томографію відправили пацієнта, якого привезли до нас 9 січня, коли все тільки починалося. Ми накололи його заспокійливими, поклали в камеру й увімкнули апарат. І сталося щось непояснюване: він заверещав! Засмикався та завив так, наче його катували розпеченим залізом чи живцем саджали на палю. Я злякався і наказав вимкнути томограф. Пацієнт не стих, але більше не горлав — просто квилив. Ми витягли його та побачили, що з ніздрів у буквальному сенсі цівками б’є кров, а білки почорніли від крововиливів. — Тільки зараз у Лаури Дюпре щось клацнуло в голові. Перед очима постав спогад про те, як вони з Тимуром Коршаком і Ріно Хедхантером примощували вцілілих учасників проекту «NGF» у спеціальне крісло, у якому за невиконання завдань карали ботів, заштовхуючи їхні голови в магнітне поле невеликої потужності. Вона згадала, як кричав і звивався Ґотто, один із бійців Хедхантера, який був зараженим, і що сталося з його головою, коли… Француженка сіпнулася та швидко заморгала, проганяючи думку, котра, наче огидна масляниста бульбашка, спливла в її мозку. «До біса! Цей кошмар у минулому! Усе давно відійшло». Тоні Арреола прочистив горло та продовжив: — Після нього ми взяли трьох інших. По черзі вкладали їх в апарат і отримували аналогічний результат: верещання, конвульсії, кровотеча. Ми припинили обстеження. У ніч із 10 на 11 січня до нас доправили півсотні нових хворих — усіх із тими ж симптомами та безпричинним бажанням убивати. Я насправді задумався над можливістю епідемії. Власне, про невідому психічну пошесть уже писали в газетах і трубили по телебаченню, хоча ніхто не уявляв, як ця зараза — якщо вона справді є — передається. Ми почали вдягати пелюстки та користуватися гумовими рукавичками, намагалися якнайменше торкатися хворих, — Лаура бачила, як розфокусовується погляд її співрозмовника. Говорячи, Антоніо поринав у себе. — Вчора, у неділю, попри надзвичайно складну ситуацію, четверо лікарів і дев’ятеро медпрацівників Інституту відмовилися вийти на роботу. Хтось сказав, що це їхній законний вихідний, а інші понавигадували собі хвороб. Я сам запанікував, — чоловік скліпнув і глянув на Лауру. Він виглядав хлопчаком, якого от-от відлупцюють за розбиту антикварну вазу, і висловлювався так, наче просив вибачення за те, що вчинив. — Коротше, ми вирішили ще раз спробувати МРТ. Я розумів, що це, мабуть, неправильно, але не міг просто сидіти та чекати, спостерігаючи, як якась невідома зараза перетворює еквадорців на зомбі. Сьогодні вранці ми вибрали наймолодшого пацієнта — сімнадцятирічного юнака з Пуерто-Лопес. Обстежили — абсолютно здоровий. Тобто… е… якщо не зважати на потьмарення свідомості й агресію. По тому накололи його кінськими дозами знеболювального і — в апарат. Ми прив’язали його за руки, ноги та голову, словом, зв’язали повністю, щоб він не… — голос Арреоли зірвався, — …щоб не смикався. Знеболювальне не допомогло. Він ревів, як… фух… я ніколи не думав, що людські легені здатні на таке… Ми витримали п’ять хвилин і вимкнули томограф. А через двадцять хвилин бідолаха помер.
— Чорт! — спогади зійшли лавиною. Лаура не могла нічого зробити, щоб від них ухилитися. Вона наче тонула у цистерні з нафтою — липка непроникна чорнота огортала та поволі засмоктувала її.
— Ми зробили томографію мозку після смерті, — проігнорувавши її вигук, поновив розповідь Тоні. — Там гематоми по всьому об’єму, таке враження, наче судини порозривало зсередини. Я змушений видавати це за геморагічний інсульт, проте інсультом там навіть не пахне. Хлопчина у фізіологічному сенсі був здоровим. Він пробув у Інституті півтори доби; у нього безперестанку тривали напади агресії, він кидався на медсестер, до крові молотив кулаками та головою об стіни, але навіть у такій ситуації артеріальний тиск не піднімався вище від 140. Він не міг померти від інсульту.
