На ґанку клініки, на відстані витягнутої руки від Ріно, стояв чоловік із худою шиєю та вваленими щоками. Схиливши голову, тупився в південноафриканця. Його очі набухли від крові, зіниці неправдоподібно розширилися, а з кутика рота звисала цівка в’язкої білої слини. Чоловік насмішкувато щирився. Ріно Ґроббелаар миттю пригадав 19 серпня 2009 року, коли в одному з відгалужень Долини Смерті він зустрівся із зараженою наноагентами істотою — істотою, яка колись була американцем Віллом Нолландом, — і вперше в житті дізнався, що таке справжній, непереборний і всепоглинаючий страх. Та мить навіки відкарбувалась у його пам’яті. Цього разу все повторилося: у животі забилася поранена пташка, тельбухи почали звиватися та пульсувати, неначе половинки розрізаного лопатою черв’яка. Щоправда, сьогоднішній день усе ж відрізнявся від 19 серпня 2009-го. Тоді Ріно стикнувся з одним Віллом Нолландом. Окрім американця, якого за п’ять днів до того зловили та потягли в пустелю боти, ніяких інших почвар довкола не було. Зате сьогодні за чоловіком із запалими щоками, який, схиливши голову, багатозначно посміхався, стояло ще дві сотні таких самих, як Вілл, ні живих, ні мертвих чоловіків і жінок, які прийшли по Тимурову голову.

— Що там? — запитав українець, визираючи з-за спини Ріно.

<p>Atacama Calling</p><p>XXXVIII</p>

Вівторок, 20 січня, 10:31 (UTC –5)

Інститут неврології

Ґуаякіль, Еквадор

— Що там? — Тимур Коршак визирнув із-за спини Ріно, побачив натовп, що зібрався перед фасадом клініки, й умить усе збагнув. Чоловік отетерів, ноги несамохіть підломилися.

Ріно Ґроббелаар спробував хряпнути дверима, але вилицюватий еквадорець зі схожим на дзьоб загостреним носом кинувся в просвіток. Ґевал добряче припечатав його одвірком — захрускотіли кістки, — та чоловік не відступив. Він готовий був пожертвувати собою, аби не дати преподобному зачинити вхідні двері.

Ріно зорієнтувався та швидко змінив тактику. Несподівано послабив натиск, відпустив двері, а тоді, загарчавши, зацідив дзьобатому ногою під ребра. Від удару еквадорець склався, неначе скинута на землю книга, і корком вилетів із ґанку, заразом поваливши на асфальт кількох «сутінкових». Звільнивши прохід, Ріно захряснув скляні двері та поспіхом зачинив їх ізсередини.

Тимур Коршак нарешті оговтався від потрясіння та кинувся навтьоки. Лаура з таким виглядом, ніби щойно проковтнула шершня, спробувала схопити його за руку.

— Тимуре?..

— ТІКА-А-А-А-А-А-АЙ!!!

На відміну від українця, Лаура не потребувала часу, щоб отямитися від шоку. На щось подібне до того, що щойно сталося, вона очікувала. Француженка крутнулася на місці та прожогом помчала геть. Ріно, який не вірив, що двері надовго затримають переслідувачів, дихав їй у потилицю.

Двері здригалися та тріщали під натиском кількох десятків тіл. За хвилину центральний хол виповнився дзенькотом розбитого скла. Скло було занадто товстим, щоб його розтрощити руками, тож як знаряддя «сутінкові» застосували металеву урну для недопалків і кілька знайдених невідомо де цеглин.

Антоніо Арреола позадкував.

Крізь отвори в склі полізли руки. Нападники обдирали шкіру, розрізали вени, поливали підлогу кров’ю. Ще до того як хтось із «сутінкових» дотягнувся до клямки, двері не витримали. Вони прогнулися досередини — замок із тріском кришив і пропорював білий пластик, — а потім розчахнулися, і кільканадцять тіл, мовби вода крізь прорвану дамбу, ввалилися до холу.

— ОХОРОНА! — істерично зарепетував Арреола.

Звертаючи в залитий монохромним світлом коридор, Лаура Дюпре озирнулася.

— Тоні, тікай!

Тимур пригальмував, схопив Лауру за руку та потягнув за собою. Краєм ока психіатр усе ж помітила, як сім чи вісім істот із закривавленими очима накинулися на огрядного Тоні та збили його з ніг. Нападників було забагато, вони заважали один одному, й Антоніо вдалося вирватись. Він проповз півтора метри, перш ніж кілька чоловіків із другої хвилі «сутінкових», яка ввірвалася до холу відразу за першою, взялися нещадно кремсати його спину, сідниці та ноги підібраними з підлоги уламками скла.

— ОХОРОНА! ОХОРОНА! ОХОР-О-О-НА!!! — останній вигук перейшов у відчайдушний вереск, який швидко урвався: сорокадворічний Леонардо Борха Альвеар, доцент Ґуаякільського університету, напевно, найстарший із тих, хто добіг до Інституту неврології, ввігнав у шию Арреоли тридцятисантиметровий, вигнутий, наче арабський кинджал, уламок дверної шиби.

У ту ж мить психіатрична клініка неначе вибухнула. Замкнені в палатах «сутінкові» завили, загарчали, почали кидатися на стіни та гамселити кулаками у двері.

Тимур, Лаура та Ріно, не озираючись, мчали коридорами психіатричної лікарні. Вони залишили позаду палати, де утримували найагресивніших пацієнтів, прошмигнули через два погано освітлені приміщення із заскленими шафками з ліками й уперлися в сходи, що вели на другий поверх. Перед сходами коридор розгалужувався надвоє.

Перейти на страницу:

Все книги серии Бот

Нет соединения с сервером, попробуйте зайти чуть позже