Тимур, перераховуючи, загинав пальці:
— Він бачив фото в Інтернеті, він мандрував чилійською пустелею, намальоване взагалі не є Атакамою… та що завгодно може бути!
— А дія магнітного поля? Ти забув про це?
Тимур не мав чим крити, та все одно слова Лаури його не переконали.
— Стривайте, — урвав їх Антоніо Арреола. — Я щойно згадав: я маю доказ того, що «сутінкові» кликали Тимура.
Українець і француженка синхронно звели брови.
— Справді?
— Ідіть за мною.
Доктор Арреола повів їх назад на перший поверх, а потім — до однієї із найвіддаленіших палат у західному крилі.
— Вона порожня, — прокоментував він, уставляючи картковий ключ в електронний замок. — Пацієнт помер днів п’ять тому. Сподіваюсь, її до цього часу не відмили.
Із відчинених дверей війнуло застояним смородом. Тимур, який ішов першим, прикрив носа ліктем.
— Боже, як смердить, — скривилась Лаура, сумніваючись, що їй удасться зайти до палати.
— Таке враження, наче ви його досі не прибрали, — крізь руку прогудів українець.
Запах був настільки терпким, що виїдав очі. Зрештою чоловік пересилив себе та зайшов досередини. За ним, затуляючи рота долонями, прослизнула Лаура. Ріно обмежився тим, що виткнув голову з-за дверей. Ґевал вирішив не заходити, але не через запах: учотирьох їм було б затісно в кімнаті.
— Отут, погляньте, — Антоніо показав пальцем на стіну ліворуч від входу.
— А що та… — почав Тимур і заткнувся. Він не зразу помітив, на що вказував доктор Арреола.
Зі стіни — від стелі до підлоги — було начисто обдерто м’яку оббивку. На світло-сірому бетоні проступав напис зі збляклих кривих літер:
НЕХАЙ ПРИЙДЕ ТИМУР
Лаура та Ріно витріщалися на напис з острахом. Тимура — у перші секунди після того, як прочитав своє ім’я, — також пересмикнуло. Серце завмерло та стислося, обпалені спогадами нерви завібрували, гарячими струнами дірявлячи м’язи рук, грудей і живота. Щоправда, за мить чоловік опанував себе і поглянув на напис зі змішаним почуттям відрази та скепсису. Він відмовлявся сприймати очевидне. Свідомість невидимою гільйотиною відсікала млосні страхи, що піднімалися з нутра, й уперто чіплялася за заспокійливі вигадки —
— Чим це написано? Кров’ю? — запитав Тимур.
— Сумішшю венозної крові, сечі та калу. Якимось чином пацієнту вдалося зірвати захисну оббивку. Далі він безшумно перегриз вени на руках, на підлозі, неначе на палітрі, змішав венозну кров і свої випорожнення, після чого, продовжуючи стікати кров’ю, взявся малювати. Його знайшли вже непритомним.
Лаура, кавкнувши, вискочила з палати.
— Хто б міг подумати, — іронічно прохрипів українець. Виходячи в коридор, він озвався до Антоніо: — Я так розумію, що відеозапису того, як хворий виводив цей напис, у вас немає.
— У клініці забагато палат, щоб у кожній ставити відеокамеру.
— Логічно, — буркнув Тимур.
У цей час на контрольно-пропускному пункті біля центральних воріт Інституту неврології тридцятитрьохрічний охоронець Марсело Камачо, закинувши ноги на стіл, зосереджено переглядав січневий номер перуанського журналу «jHola!». Марсело з головою поринув у статтю про колумбійських моделей-близнючок Маріану та Камілу Давалос, плакат із якими висів у охоронця за спиною. Якщо говорити відверто, то Марсело більше роздивлявся фотографії, на яких апетитні сестрички позували в прозорих трусиках і бюстгальтерах із останньої колекції «Besame Lingerie», відомої південноамериканської компанії з виробництва білизни, ніж читав статтю.
Припікало. Розкачаний по небу тонкий шар хмар нікуди не зник, але сонячні промені, розсіюючись, все одно протискалися крізь нього, і температура неухильно зростала. Приблизно о 10:20 Марсело Камачо потягнувся, щоб увімкнути вентилятор, і несподівано помітив, що за кілька кроків від будки стоїть і споглядає його чоловік. Марсело не те що не злякався, він навіть не зацікавився, однак щось змусило його затримати погляд на незнайомцеві. Із чоловіка градом стікав піт, а груди під наскрізь мокрою сорочкою судомно здіймалися. Звісно, на вулиці було гаряче, та не настільки, щоб пітніти, наче в сауні. І хекати, як собака. Ковзнувши поглядом униз, охоронець із подивом відзначив, що на правій нозі незнайомця не вистачає черевика.
Марсело відвернувся, думаючи, що чоловік піде собі в справах, але сконцентруватися не зміг: Маріана та Каміла раптово відійшли на другий план. Охоронець знову зиркнув на вулицю і насторожився, оскільки біля незнайомця в одному черевику стримів тепер іще один. Другий чоловік був у костюмі, такий же захеканий і мокрий.
Марсело прочинив вікно своєї будки та прокричав:
— Пішли геть! Чого стали? — ніякої реакції. — Валіть звідси, я кому сказав!
Він захряпнув вікно та відвернувся, показуючи тим самим, що просто уявити не може, що хтось після таких слів ризикне залишитися на місці.
