Тож тепер Залізний Лісоруб узявся за сокиру і незабаром дерево впало до ніг друзів. Вузлик із одягом Страшила впав із гілля й покотився в траву. Дороті підібрала його, а моргуни з пошаною доправили до замку. Там вони напхали одяг свіжою чистою соломою, і незабаром Страшило вже дякував усім тим, хто взяв участь у його порятунку.
Тепер, коли друзі знову зібралися всі разом, можна було трошки перепочити. Вони провели кілька прекрасних днів у жовтому замку, де їм давали все, що потрібно для хорошого відпочинку. Та якось уранці Дороті згадала про тітоньку Ем.
– Треба повертатися до Смарагдового Міста й вимагати в Оза, щоб він виконав свої обіцянки, – сказала дівчинка.
– Так, – погодився Лісоруб, – і я нарешті отримаю серце.
– А я мозок! – радісно вигукнув Страшило.
– А я хоробрість, – задумливо промовив Лев.
– А я повернуся додому, в Канзас! – вигукнула Дороті й радісно заплескала в долоні. – Давайте вже завтра повернемося до Смарагдового Міста!
Так вони й вирішили. Наступного дня скликали моргунів попрощатися. Моргуни дуже засмутилися, що їхні рятівники полишають країну. Вони встигли так полюбити Залізного Лісоруба, що заходилися вмовляти його, аби він залишився і став правителем Краю Моргунів. Коли стало ясно, що мандрівники мають твердий намір повернутися до Смарагдового Міста, моргуни принесли їм подарунки. Тото та Леву – золоті нашийники. Дороті отримала чудовий браслет, прикрашений діамантами, а Страшило – ціпок із золотим руків'ям, щоб йому зручніше було ходити. Залізному Лісорубу дали срібний слоїк для мастила, прикрашений золотом і коштовним камінням.
Кожен із мандрівників щиро подякував моргунам, і вони довго тиснули одне одному руки, доки не стомилися.
Дороті відчинила буфет злої чаклунки, щоб наповнити кошик їжею в дорогу– Там вона побачила золоту шапку. Дівчинка одягнула її, і виявилося, що убір якраз пасує. Тож хоча Дороті анічогісінько не знала про чарівні властивості золотої шапки, вона вирішила одягнути її просто зараз, а свій чепчик поклала до кошика.
Усі приготування до мандрівки завершилися, і друзі вирушили до Смарагдового Міста, а моргуни в один голос побажали їм щасливої дороги.
Певно, ви пам'ятаєте, що поміж замком Злої Чаклунки Заходу і Смарагдовим Містом не було не те що найменшої дороги, а навіть вузенької стежинки. Коли стара відьма побачила чужинців, вона вислала проти них летючих мавп, і ті притягнули Лева й Дороті з Тото. Шлях назад виявився значно сутужнішим, хоча мандрівники крокували полями, де ріс жовтець і маргаритки. Вони, звісно, знали, що треба йти просто на схід, туди, де встає сонце, і так вони й зробили. Але опівдні, коли сонце стояло просто над головою, важко було визначити, де схід, а де захід, тому подорожні швидко збилися зі шляху.
Вони йшли та йшли собі полями, а коли стемніло, на небі зійшов місяць. Тоді мандрівники вирішили зробити привал серед фіолетових квітів із чудовим ароматом, і всі, крім Страшила й Залізного Лісоруба, солодко проспали до самого світанку.
Наступний ранок видався похмурий. Проте друзі все ж таки сміливо рушили в путь, наче ані на мить не вагалися, чи правильно вони обрали дорогу.
– Якщо йти швидко, – говорила Дороті, – то рано чи пізно ми кудись прийдемо.
Та минав день, наставав інший, а вони все йшли полями, всіяними фіолетовими квітами. Страшило почав бурчати собі під носа.
– Ми точно заблукали, – нарікав він. – І якщо ми не потрапимо до Смарагдового Міста, мені не бачити обіцяних Озом мізків!
– А мені – серця, – підхопив Залізний Лісоруб. – Мені кортить якомога швидше повернутися до Смарагдового Міста. Щось наша подорож затягується.
– Річ у тім, що мені не вистачає хоробрості йти невідомо куди, – зізнався Лякливий Лев. – Це мене дуже лякає.
Дороті зовсім занепала духом. Вона сіла на траву й сумно подивилася на товаришів. Ті також примостилися поруч і почали тоскно переглядатися. Тото раптом виявив, що він занадто втомився, щоб кинутися наздоганяти метелика, який пролетів біля самісінького носа. Він сидів, висолопивши язика і важко дихаючи, сумно поглядав на Дороті, наче хотів запитати: що ж тепер робити?
– А якщо нам покликати польових мишей? – сказала дівчинка. – Вони, певно, знають, як звідси потрапити до Смарагдового Міста.
– Ще б пак! – вигукнув Страшило. – Як це ми не додумалися раніше?
Дороті свиснула в маленький свисточок, який подарувала їй Королева Мишей і який дівчинка тепер носила на шиї. Незабаром почувся шурхіт безлічі крихітних лапок, а за кілька хвилин дівчинку оточили маленькі сірі мишки. Серед них була і сама Королева. Вона запитала своїм тоненьким, писклявим голоском:
– Чим можу вам допомогти, друзі мої?
– Ми заблукали, – сказала Дороті. – Чи не скажете нам, де Смарагдове Місто?
– Звісно, скажу, – пропищала Миша. – Та воно досить далеко звідси, а ви йшли у протилежний бік від нього. – І тут вона побачила на Дороті золоту шапку. – А чому б вам не скористатися чарівною золотою шапкою і не покликати летючих мавп? Вони перенесуть вас до Смарагдового Міста за якусь годину з хвостиком.
