– Я і не знала, що шапка чарівна, – зізналася Дороті. – А як нею можна скористатися?
– Заклинання написане на підкладці, – пояснила Королева, – але якщо ви збираєтеся викликати мавп, то нам краще звідси втікати. Це дуже шкодливі й розбишакуваті створіння, вони обожнюють знущатися з нас, як тільки можуть.
– А нас вони не образять? – занепокоїлась Дороті.
– Ні, ні. Вони без зайвих питань допоможуть тому, хто носить золоту шапку. До побачення! – і на цих словах Королева Мишей заховалася, а за нею втекли й усі її піддані.
Дороті зазирнула всередину золотої шапки й побачила, що на підкладці вишиті якісь слова. Вона зрозуміла, що це і є чарівне заклинання. Тож дівчинка уважно прочитала інструкції та знову надягнула шапку на голову.
– Еппі-пеппі-как! – промовила вона, ставши на ліву ногу.
– Що ти кажеш? – перепитав Страшило, який не знав, що вона робить.
– Хілло-холло-хелло! – далі вела дівчинка, ставши вже на праву ногу.
– Хелло! – як справжнісінький американець із Канзасу, відгукнувся Залізний Лісоруб.
– Зіззі-зуззі-зук! – крикнула Дороті, ставши на обидві ноги.
Заклинання було вимовлене повністю, і незабаром усі почули ляскіт крил, регіт і балаканину.
До них підлетіла велетенська зграя мавп. Ватажок низько вклонився Дороті й запитав:
– Що накажеш?
– Ми хочемо потрапити до Смарагдового Міста, – сказала дівчинка, – але заблукали…
– Ми вас туди доправимо, – повідомив Ватажок. І не встиг він договорити, як дві летючі мавпи підхопили Дороті під руки та здійнялися в повітря. Решта схопили Залізного Лісоруба, Страшила й Лякливого Лева. Маленька мавпочка несла Тото, а песик щосили намагався її вкусити, проте нічого в нього не виходило.
Страшило і Залізний Лісоруб спочатку злякалися: вони пам'ятали, як жорстоко колись повелися з ними. Та згодом вони зрозуміли, що цього разу нічого поганого не станеться, повеселішали і з цікавістю розглядали ліси й поля, що пролітали далеко внизу під ними.
Дороті несли дві найбільші мавпи, зокрема й Ватажок. Вони переплели руки так, щоб утворити подобу крісла, і щосили старалися, щоб їй було зручно летіти.
– Чому ви підкоряєтеся господарю золотої шапки? – запитала дівчинка.
– Це довга історія, – посміхнувся Ватажок. – Та оскільки і дорога наша неблизька, то я можу розповісти, якщо тобі цікаво.
– Звісно, цікаво, – запевнила Дороті.
– Тоді слухай. Колись, – почав Ватажок, – ми були вільним народом, жили у великому лісі, стрибали з дерева на дерево, ласували фруктами й горіхами і не мали жодних господарів. Може, інколи ми починали аж занадто розбишакувати. Мавпи любили смикати за хвости тварин, які не мали крил, ганятися за птахами або кидати горіхами в людей. Ми були веселими, безтурботними бешкетниками і жили собі на радість. Це було давно, ще до того, як Оз спустився з небес і почав правити цією країною.
Далеко на півночі жила красуня-принцеса, яка була чарівницею. Усі свої чари вона використовувала на допомогу людям і ніколи не ображала чесних і справедливих. її звали Радунга, і жила вона в прекрасному палаці, побудованому з великих рубінів.
її любили всі, але, на превеликий жаль, вона не могла знайти чоловіка, якого покохала б усім серцем. Усі чоловіки поступалися їй розумом і красою. Нарешті вона зустріла юнака, який був і вродливий, і сильний, і розумний. Радунга вирішила, що, коли він стане старший, вона вийде за нього заміж. Вона поселила його в себе в палаці й використала всю свою магічну майстерність, щоб він став ще розумніший, красивіший і мужніший. Незабаром Келала – так звали юнака – був знаний як найвродливіший і наймудріший чоловік у цілій країні.
Радунга була закохана в нього і вирішила, що час влаштувати весілля.
Тоді мій дідусь був Королем летючих мавп, що жили в лісі неподалік від палацу Радунги. Треба сказати, що старий завжди надавав перевагу добрячому жарту, а не хорошому обіду. Одного разу перед самим весіллям мій дід летів зі своєю зграєю вздовж річки й побачив, що по берегу гуляє Келала. На ньому був розкішний костюм із рожевого шовку і фіолетового оксамиту, і тут мій дід вирішив трохи розважитися. За його наказом мавпи схопили Келалу підняли його у повітря, а коли опинилися над річкою, то кинули у воду.
– Пливи, хлопче, – крикнув мій дідусь, – подивимося, чи не зіпсується твоє вбрання від води.
Келала випірнув і розсміявся на ці дідові слова, а потім спокійнісінько поплив до берега. Та цієї миті Радунга, як на лихо, вийшла до річки й дуже розсердилася, що з її коханим таке вчинили.
