– Ну, може, й бігали б, а от щодо трави – сумніваюся, – розсміявся хлопчик при думці про таке неймовірне й кумедне перетворення. – І як вони можуть ожити, якщо вони дерев'яні?!
– Але ж я ожив, – заперечив Гарбузова Голова. Тіп здивовано подивився на нього.
– Так не сам по собі! – вигукнув він. – А лише завдяки чарівному порошку, який зараз лежить у мене в кишені!
Раптом хлопцеві сяйнула думка, він дістав перечницю і з цікавістю подивився на неї.
– Цікаво, – промовив він задумливо, – чи зможе порошок оживити козла?
– Якщо їх оживити, – незворушно міркував Джек, якого, здавалося, нічим не здивуєш, – я зможу їхати верхи й не перенапружуватиму свої суглоби.
– Ну що ж, спробую! – вигукнув хлопчик, підхоплюючись на рівні. – От тільки, боюся, вже забув, що саме казала бабця Момбі і як вона розводила руками.
Він думав якусь хвилину, й оскільки сидів за загорожею близенько та бачив кожен рух старої відьми й чув кожне її слово, то вирішив, що зможе повторити все точнісінько так, як вона говорила та робила.
Тож спочатку він витрусив трошки оживлювального порошку з перечниці на козла. Потім підняв угору ліву руку відігнув мізинець і промовив:
– Вау!
– Що це ти таке кажеш, дорогий батеньку? – поцікавився Джек.
– Сам не знаю, – відповів Тіп. Потім він підняв праву руку, відстовбурчив великий палець і сказав: – Тау!
– А це що означає, дорогий батеньку? – і далі напосідав Джек.
– Це означає, що тобі краще помовчати! – відповів хлопчик, не бажаючи, щоб йому заважали в такий відповідальний момент.
– Розумію, розумію! – закивав Гарбузова Голова зі своєю незмінною посмішкою. Тіп тепер підняв обидві руки над головою, широко розчепірив пальці й голосно закричав:
– Пау!
Миттю козла заворушилися, потягнулися, позіхнули, широко роззявивши при цьому рота-зарубку й струшуючи залишки порошку зі спини.
– Молодець! – закричав Джек, а хлопчик стояв, не вірячи своїм очам. – Ти в мене хоч куди, дорогий батеньку!
Кінь, який за мить до цього був усього лише козлами, відчував подив не менший, ніж Тіп. Він витріщав очі на всі боки, розглядаючи світ, у якому йому тепер випало жити. Потім спробував роздивитися себе самого, але не мав шиї, тому, на жаль, не міг повернути голову і змушений був крутитися дзиґою. Він так незграбно рухався, що зрештою налетів на Джека – Гарбузову Голову і пхнув його – той гепнувся, де стояв, на узбіччі дороги. Стурбований не на жарт, Тіп закричав: – Тпру! Ану ж бо, тпру!!!
Козла не звернули на окрик жодної уваги, стрибання навколо себе тривало, і вже наступної миті нога дерев'яного скакуна гепнула ступню Тіпа з такою силою, що хлопчик підстрибнув від болю. Він відскочив убік на безпечну відстань і звідти знову закричав:
– Тпру! Тпру, я тобі кажу!
Джек примудрився сісти й тепер дивився на Коня з великою цікавістю.
– Мені здається, що ця тварина тебе не чує, – зауважив він.
– Хіба я кричу недостатньо голосно? – сердито запитав Тіп.
– Але в нього немає вух, – розважливо пояснив Гарбузова Голова.
– Точно! – вигукнув Тіп, уперше звернувши увагу на цю обставину. – І як мені тепер його вгамувати?
Та цієї миті Кінь узяв та й сам зупинився, певно, збагнув, що власний тулуб побачити йому не вдасться. Але тут він побачив Тіпа й підійшов до хлопчика ближче.
Хода цього створіння була без перебільшення сміховинна – крокуючи, воно спочатку переставляло обидві праві ноги, потім обидві ліві, наче іноходець. При цьому тулуб розхитувався з боку в бік, як люлька.
Тіп погладив його по голові і сказав, підлещуючись:
– Хороший хлопчик! Хороший!
Кінь злякано відскочив убік і витріщився на Джека – Гарбузову Голову.
– Треба для нього знайти вуздечку, – вирішив Тіп.
Понишпоривши в кишені, він знайшов моток міцної мотузки, з нею наблизився до Коня і один кінець обмотав навколо шиї, а інший прив'язав до великого дерева. Та неслухняний Кінь зробив крок убік, і мотузка луснула. Проте наміру втікати він не виказував.
– Ну й сила! – захоплено вигукнув хлопчик. – Шкода тільки, що він такий норовливий!
– А що, коли зробити йому вуха? – запропонував Гарбузова Голова. – Тоді він тебе слухався б.
– Чудова думка, – зрадів Тіп. – Як це ти додумався?
– А я зовсім і не думав, – скромно зізнався Гарбузова Голова. – Тут думати нема чого.
Тіп дістав ножа й вистругав із кори молодого дерева кілька вух на пробу.
– Не варто робити їх надміру великими, – міркував він уголос, – бо інакше він у нас перетвориться на віслюка.
– Як це? – поцікавився Джек.
– Розумієш, кінь має вуха довші, ніж козел, а віслюк – довші, ніж кінь, – пояснив Тіп.
– А якби у мене вуха були довші, ким був би я? – запитав Джек.
– Друже, – серйозно відповів йому Тіп, – ти завжди будеш Гарбузовою Головою, і вуха тут ні до чого.
– Зрозумів, – без заперечень відгукнувся Джек, а потім обережно додав: – Тобто я думаю, що зрозумів.
– Думай на здоров'я, – сказав хлопчик, – ще ніхто ніколи не думав головою, в якій нема нічого, крім насіння. Ну, здається, вуха готові. Потримай Коня, доки я їх закріплю.
– Охоче, тільки допоможи мені підвестися, – попросив Джек.
