– Я не насміхався над тобою, – виправдовувався Тіп і намагався вирватися. – Я сміявся з Гарбузової Голови. Ти тільки помилуйся на нього! Хіба ж не красень?!
– Я сподіваюся, ви не збираєтеся сказати щось образливе про мою зовнішність, – мовив Джек надзвичайно серйозно, але при цьому так само весело посміхався, і це розсмішило Тіпа ще більше.
Навіть Момбі почала з цікавістю придивлятися до істоти, яку оживила, і коли придивилася, запитала:
– Що ти знаєш?
– Важко поки що сказати, – відповів Джек. – Мені здається, що я знаю страшенно багато, а чи можна знати більше – це для мене поки що питання. Отже, мені належить з'ясувати: або я надто мудрий, або надміру дурний.
– Еге, з цим треба розібратися, – задумливо сказала Момбі.
– А що ти збираєшся з ним робити – з живим? – поцікавився Тіп.
– Подивимося, – відповіла Момбі. – Та вже треба йти додому – сутеніє. Допоможи-но Гарбузовій Голові.
– Ох, не переймайтеся за мене, – сказав Джек. – Ходити я можу не гірше, ніж ви. У мене ж є ноги, до того ж на шарнірах.
– На шарнірах? – перепитала відьма, повернувшись до Тіпа.
– Звісно, я сам їх зробив, – гордо відповів хлопчик. Утрьох вони попрямували додому. Та, коли зайшли у двір ферми, бабця Момбі наказала Гарбузовій Голові йти в корівник, там завела його до порожнього стійла, а двері ззовні замкнула.
– Спочатку займемося тобою, – сказала вона Тіпу і її тон не віщував нічого хорошого.
Хлопчик захвилювався. Він знав, що Момбі злопам'ятна і від неї можна чекати будь-яких пакостей.
Вони зайшли в дім – круглу будівлю з дахом-куполом, – точнісінько таку, як і всі інші фермерські будиночки в Країні Оз.
Момбі звеліла Тіпу запалити свічку, потім заховала свій кошик до шафи, плащ повісила на вішак.
Тіп слухняно виконав усе, що вона наказала: правду кажучи, він був дуже наляканий.
Доки Тіп розпалював вогонь у печі, Момбі сіла вечеряти. Нарешті вогонь весело затріщав, тоді хлопчик підійшов до старої і попрохав трошки хліба й сиру. Момбі йому нічого не дала.
– Я ж голодний! – ображено запхинькав Тіп.
– Недовго тобі голодувати, – зловісно буркнула Момбі.
Така мова вже зовсім не сподобалася хлопчику бо звучала погрозливо. Аж тут він згадав, що має в кишенях горіхи, і, щоб притлумити голод, розколов та з'їв кілька штук. Бабця тим часом підвелася, струсила крихти з фартуха й повісила над вогнем маленький чорний казанок.
Вона відміряла рівні частини молока й оцту, вилила їх до казанка, дістала купу пакуночків із сушеними травами й порошками і поступово кидала до варива дрібку то того, то іншого. Час від часу підходила до свічки й, низько схилившись над пожовклим аркушем, вичитувала рецепт зілля.
Тіп спостерігав усе це, і його тривога наростала.
– Для кого ти це готуєш? – запитав він.
– Для тебе, – буркнула Момбі.
Тіп повернувся на табуретці й уважно подивився на казанок, рідина в якому вже закипала, тоді перевів погляд на зморшкувате безжальне обличчя старої відьми. Цієї миті він волів би опинитися де завгодно, тільки не в цій темній задимленій кухні, де навіть танок тіней на стінах навівав жах. Так минула ціла година, тишу порушувало тільки булькання в казанку й шипіння полум'я.
Нарешті Тіп зважився заговорити знову.
– І що, я муситиму випити це твоє зілля? – запитав він, киваючи на казанок.
– Еге, – відрізала Момбі.
– І що зі мною буде? – несміливо поцікавився хлопчик.
– Якщо все буде зварено, як треба, – відповіла відьма, – ти перетворишся на мармурову статую!
Тіп застогнав від жаху й витер рукавом піт, що миттєво проступив на лобі.
– Але я не хочу бути мармуровою статуєю! – закричав він.
– А я хочу цього, – суворо промовила бабця Момбі. – До твоїх бажань мені байдуже.
– Але навіщо тобі перетворювати мене на мармурову статую? Тоді не буде кому на тебе працювати, – почав умовляти Тіп, не полишаючи надії відмовити стару від злодіяння.
– Працювати буде Гарбузова Голова, – відрізала Момбі.
Тіп знову застогнав.
– Може, краще перетвориш мене на баранця або курча? – запитав він у відчаї. – Нащо тобі мармурова статуя?
– А для того! – відповіла Момбі. – Навесні я облаштую квітник, а тебе поставлю посеред клумби як прикрасу. Дивно, чому це не спало мені на гадку раніше! Стільки років я терпіла твої вибрики!
При цих словах Тіп відчув, як краплинки поту стікають у нього по спині, але й далі сидів, не зводячи погляду з казанка.
– А може, зілля не подіє, – пробурмотів він ледь чутно, хоча сам не дуже вірив своїм словам.
– Думаю, подіє, – бадьоро відповіла Момбі. – Я рідко в цьому помиляюся.
Знову запанувала тиша, і тривала вона довго, потім Момбі нарешті підвелася, щоб зняти казанок із вогню. Час був близько опівночі.
– Пити треба, коли вистигне, – сказала відьма (незважаючи на всі заборони, вона була все ж таки справжньою відьмою). – Нам обом зараз час поспати, а зранку, на свіжу голову, я перетворю тебе на мармурову статую.
І вона пошкандибала до своєї кімнати, несучи паруючий казанок. Незабаром Тіп почув, як грюкнули двері й клацнув замок.
Всупереч наказу хлопчик не пішов спати, а й далі сидів біля вогню, дивлячись на тліюче вугілля.
