Товариство бадьоро рушило вперед, але бабця Момбі не бажала поступатися так просто – вона вигадувала все нові хитрощі. Краєвиди весь час змінювалися, і мандрівники неодмінно заблукали би знову, якби не мудрість Страшила: він вирішив, що напрямок руху треба визначати тільки за сонцем – а оскільки жодним чарам небесне світило не підвладне, надійнішого вказівника годі було шукати.
Без пригод, звісно, обійтися не вдалося. Кінь провалився ногою в кролячу нору й полетів сторчголов. Гарбузову Голову при цьому підкинуло високо в повітря, і цей політ закінчився б для нього трагічно, якби Залізний Лісоруб не примудрився спритно, просто на льоту, зловити гарбуза, який дивом лишився цілий. Тіп миттю приладнав його туди, де йому було місце. А ось Коневі пощастило менше: нога, яку витягнули з кроликової ноги, виявилася поламаною – її треба було полагодити або замінити на нову. Без цього про подальші мандри не могло бути й мови.
– Кепські справи, – сказав Залізний Лісоруб, – якби поблизу росли бодай якісь дерева, я б за лічені хвилини змайстрував для бідолахи нову ногу, але щось навколо не видно навіть кущів.
– У цій частині Країни Оз немає, як на зло, житла – ані будинків, ані загорож, – нарікав Страшило.
– Невже нічого не можна зробити? – засмутився хлопчик.
– Уся надія на мої мізки, – сказав його величність. – Знаю з досвіду: навіть із найбезвихіднішого становища завжди знайдеться вихід, треба тільки краще його пошукати.
– То пошукаймо разом, – запропонував Тіп, – не може такого бути, щоб не знайшлося способу допомогти Коневі!
Вони сіли поруч на траву і глибоко задумались. Кінь лежав збоку і похмуро розглядав зламану ногу.
– Боляче? – співчутливо запитав його Залізний Лісоруб.
– Зовсім не болить, – відповів Кінь, – просто мені гірко усвідомлювати, що мене зробили не дуже майстерно.
Довгий час ніхто не промовив ані слова. Нарешті Залізний Лісоруб підняв голову і подивився кудись удалечінь.
– Хто це до нас поспішає? – здивовано запитав він.
Коли друзі прослідкували за його поглядом, то помітили, що до них наближається досить дивне створіння. Воно мчало по м'якій траві швидко й беззвучно, та вже за кілька хвилин постало перед маленьким товариством і заходилося розглядати їх з не меншим здивуванням, ніж вони його.
Страшило, треба зазначити, вмів зберігати спокій за будь-яких обставин.
– Доброго ранку! – сказав він першим, дуже ввічливо. Дивне створіння зірвало з голови капелюха, низько вклонилося і промовило:
– Доброго ранку всім. Сподіваюся, що ви всі разом і кожен зокрема гарно почувається. Дозвольте вручити вам мою візитівку.
І незнайомець ввічливо простягнув Страшилові картку. Той покрутив її так і сяк, похитав головою і передав Тіпу. Хлопчик прочитав уголос:
«Жук-Шкеребертник, В. 3. і Д. О.»
– Буває ж таке! – вигукнув Гарбузова Голова, витріщаючи очі на прибульця.
– Дивовижно, справді дивовижно, – буркотів собі під носа Залізний Лісоруб.
Очі Тіпа полізли на лоба, і тільки один Кінь байдуже зітхнув і відвернувся:
– Ви що, і є Жук-Шкеребертник? – поцікавився Страшило.
– Атож, шановний приятелю, – жваво підтвердив незнайомець. – Хіба ж на візитівці нема мого імені?
– Ім'я є, – сказав Страшило, – але що, скажіть на милість, означає В. 3.?
– В. 3. означає Вельми Збільшений, – гордо відповів Жук-Шкеребертник.
– Ясно, – Страшило критично оглянув прибулого. – Ви й справді вельми збільшені?
– Що за питання? – ображено відгукнувся Шкеребертник. – У мене склалося враження, ніби ви розсудливий та проникливий пан. Невже ви не помітили, що я в багато тисяч разів більший за будь-якого звичайного жука? І невже ця обставина не свідчить безсумнівно про те, що я Вельми Збільшений? Сумніватися в настільки очевидному факті – це просто неймовірно.
– Перепрошую, – засмутився Страшило. – Мій мозок, схоже, зазнав струсу під час останнього прання. Та чи не будете ви такі ласкаві пояснити, що означають літери Д. О.?
– Вони означають науковий ступінь, – пояснив Жук-Шкеребертник, зверхньо посміхаючись. – Д. О. – Дуже Освічений.
– Он воно що! – протягнув Страшило з певною полегкістю.
Тіп не міг відвести погляду від дивовижного створіння. У нього був чималий, круглий, як зазвичай буває у жуків, тулуб – досить плаский, зі спини темно-коричневий, попереду – в кремово-білу смужечку. Верхні лапки були такі ж тендітні, як нижні, а голова, що сиділа на довгій шиї, мало чим відрізнялася від людської, хіба тільки тим, що на кінчикові носа висіло щось схоже на антену або щупальце, і такі ж антени, що дуже нагадували закручені поросячі хвостики, стирчали на кінчиках вух по обидва боки голови. Очі в Жука були круглі, чорні, витрішкуваті, але загалом вираз обличчя був досить приємний.
На дивному жукові елегантно сидів темно-синій фрак із жовтою шовковою підкладкою і квіткою в петельці, біла сорочка щільно облягала його широкий тулуб, плюшеві штанці пісочного кольору на колінцях були прикрашені позолоченими пряжками, а на маленькій голівці красувався високий шовковий капелюх.
