Коли Тіп прокинувся на світанку, Страшило вже встиг попрацювати. Своїми м'якими невправними пальцями він нарвав із кущів, що росли поблизу, дві пригоршні соковитих стиглих ягід. Хлопчик із апетитом з'їв їх і був цілком задоволений сніданком. Незабаром маленьке товариство вирушило в дорогу. Уже через годину їзди вони дісталися до вершини гори, звідки відкривалась панорама на Місто Моргунів: купол і башти імператорського замку височіли над іншими, скромнішими будівлями. Коли Страшило все це побачив, його настрій поліпшився, і він голосно вигукнув:
– Нарешті я знову побачу мого старого друга Залізного Лісоруба! Сподіватимемося, що його правління виявилося щасливішим, ніж моє.
– То виходить, це правда, що Залізний Лісоруб – імператор моргунів? – поцікавився Кінь.
– Саме так. Вони запросили його на цю посаду після того, як звільнилися від Злої Чаклунки, – й імператор із Лісоруба вийшов неабиякий, щоб ви навіть не сумнівалися, – адже благороднішого серця не знайдеш у цілому світі!
– А я ж бо думав, що «імператор» – це правитель імперії, – сказав Тіп. – Наскільки я знаю, Край Моргунів входить до складу країни Оз.
– Тільки не кажи про це Залізному Лісорубу! – застеріг його Страшило. – Ти можеш його цим страшенно образити. Він направду гідна людина, а отже, заслуговує на те, щоб іменуватись імператором, якщо це йому подобається.
– Як на мене, немає жодної різниці, – зауважив хлопчик.
Кінь скакав так швидко, що вершникам вартувало чималих зусиль утриматися в нього на спині, тому їм було не до розмов. Незабаром вони вже під'їжджали до сходинок замку.
Моргун у літах, одягнутий у розшиту сріблом ліврею, допоміг їм спішитися. Страшило скорчив поважну міну і промовив:
– Веди нас без зволікань до свого правителя – імператора.
Слуга був очевидно спантеличений, тому стояв, переводячи погляд із одного гостя на іншого. Зрештою він відповів:
– Боюся, вам доведеться трошки почекати. Саме цього ранку імператор не приймає.
– Чому? – занепокоївся Страшило. – Сподіваюся, він здоровий?
– Цілком і повністю, – відповів моргун. – Просто час від часу його величність проводить сеанс полірування, і зараз його вельмиповажне тіло все від голови до п'ят вкрите маззю для полірування.
– Ясно! – вигукнув Страшило із полегкістю. – Мій друг завжди був не проти причепуритися, а тепер, очевидно, всерйоз вирішив стати франтом.
– Саме так, – підтвердив слуга і ввічливо поклонився. – Зовсім нещодавно наш могутній імператор звелів себе занікелювати.
– Нічого собі! – заволав Страшило, коли почув цю новину. – Уявляю, як засяяв його мозок, якщо і його не забули відполірувати! Але ж не хочеться чекати, я впевнений, що імператор влаштує нам прийом без умовностей, навіть якщо він сам не в найблискучішому стані.
– Наш імператор завжди в однаково блискучому стані, – заперечив вірний слуга. – Та все ж таки я ризикну доповісти йому про ваше прибуття, а тоді нехай уже він вирішує.
У супроводі моргуна в лівреї мандрівники зайшли до ошатної вітальні. Кінь важко тупав слідом: він ще не знав, що зазвичай коні очікують своїх господарів у дворі.
Кожного, навіть Страшила, обстановка замку вразила своєю розкішшю. Багаті портьєри виблискували срібною вишивкою. На витонченому столику посеред вітальні стояв великий срібний слоїк для мастила, на якому вельми майстерно були вибиті сцени з пригод Залізного Лісоруба, Дороті, Лякливого Лева й Страшила. На стінах висіло чимало картин: серед інших вирізнявся дуже вправно написаний портрет Страшила, а також величезне, не менш як на півстіни, полотно, на якому був зображений Чарівник Смарагдового Міста у момент, коли він вручав Залізному Лісорубові серце.
У відвідувачів очі розбігалися від невимовного захвату, аж тут із сусідньої кімнати почувся радісний вигук:
– Не може бути! Оце так сюрприз!!!
Миттю двері відчинилися й до вітальні вбіг Лісоруб. Першим ділом він кинувся до Страшила й так сильно стиснув його в дружніх обіймах, що той ледве не перетворився на гармошку – став суцільними згинами, складочками і зморшками.
– Мій добрий старий друже! Мій благородний приятелю! – нетямився від щирого захвату Залізний Лісоруб. – Я неймовірно радий бачити тебе знову.
Тут він на мить розімкнув свої обійми й підняв Страшила на витягнутих руках, щоби помилуватися намальованими рисами, настільки дорогими його серцю.
От халепа! По обличчю й тулубу Страшила розпливлися велетенські плями від мазі для полірування. На радощах Залізному Лісорубові геть вилетіло з голови, в якому стані його костюм, і товстий шар мастила із його залізного тіла перейшов на одяг і лице його приятеля.
– Лишенько! – сумно промовив Страшило. – Що це зі мною сталося?
– Не засмучуйся, друже, – втішив його Залізний Лісоруб. – Ось побачиш: щойно відвідаєш мою імператорську пральню – одразу станеш як новенький.
– А мене там не зіпсують? – із сумнівом запитав Страшило.
– Гарантую, що не зіпсують, – була рішуча відповідь. – Та скажи мені: яка доля чи недоля привела сюди твою величність і хто тебе супроводжує?
